Читати книгу - "Шантарам"

Карла кивнула.

— Він звелів мені подивитися, як вони повезуть бочку. І я зрозумів, що він хотів цим сказати. Це були дужі, здорові хлопці, котрі пишалися тим, що займаються ділом, а не жебракують чи крадуть. Вони тягли ту діжку, високо звівши голови, а дівчата захоплено дивилися на них.

— То ти приймаєш тепер душ?

— Так, тричі за день,— розсміявся я.— Але я хотів тебе запитати, за що Летті така лиха на Мауриціо?

Вона знову подивилася мені у вічі.

— У Летті є зв’язки у відділі реєстрації іноземців: один чиновник полюбляє сапфіри, й Летті постачає їх йому за оптовою ціною чи навіть трохи нижче. І часом, в обмін за цю люб’язність, вона має змогу продовжити візу кому-небудь, причому на невизначений термін. Мауриціо хотів її продовжити ще на рік і вдав, що закоханий в Летті,— фактично, спокусив її,— а отримавши своє, кинув її.

— А Летті твоя подруга...

— Я попереджала її. Мауриціо — не з тих чоловіків, в яких можна закохуватися. З ним можна робити все, що завгодно, але тільки не закохуватися.

— І все-таки він тобі подобається? Попри те, що він так учинив з твоєю подругою?

— Він учинив так, як я від нього і чекала. На його погляд, він здійснив чесну оборудку — позалицявся до дівчини в обмін на візу, Зі мною йому і на думку не спало б утнути щось подібне.

— Він що, боїться тебе? — посміхнувся я.

— Так, гадаю, боїться. Трохи. І цим подобається мені. Я не змогла б поважати чоловіка, який був би настільки нетямущим, що не боявся б мене бодай на краплину.

Вона підвелася, я теж. У світлі вуличного ліхтаря її зелені очі сяяли, немов коштовні камені. Губи розтулилися в легенькій усмішці, яка призначалася тільки мені, й серце моє з надією стрепенулося.

— Коли поїдеш завтра з Прабакером у село,— сказала вона,— постарайся віддатися цьому цілком. Просто пливи за течією. В Індії треба іноді поступитися, щоб домогтися свого.

— У тебе завжди напоготові якась розсудлива порада? — запитав я, усміхнувшись.

— Це не розсудливість, Ліне. Розсудливість, на мій погляд,і значно переоцінюють, тоді як вона просто розсудливість, з якої витрусили всю суть. Я не намагаюся бути розсудливою. Більшість розсудливих людей, яких я знаю, діють мені на нерви, а по-справжньому розумні люди завжди ваблять мене. Якби я хотіла дати тобі розсудливу раду — чого я не хочу,— то я сказала б: не напивайся, не кидай гроші на вітер і не закохуйся в сільських дівчат. Оце було б розсудливо. Але я віддаю перевагу просто розумному, тож рекомендую тобі не опиратися речам, з якими ти там зустрінешся. Ну гаразд, я пішла. Розшукай мене, коли вернешся. Мені хочеться зустрітися з тобою після цього, справді хочеться.

Вона поцілувала мене в щоку і попрямувала до будинку. Я погамував пристрасне бажання схопити її в обійми і притиснути свої губи до її вуст. Я дивився, як вона йде; її темний силует був частиною ночі. Ліхтар над дверима осяяв її теплим золотавим світлом, але мені здалося» ніби то моє серце наповнило її безтілесну оболонку світлом і барвами любові. У дверях вона обернулася, побачила, що я дивлюся на неї, і м’яко зачинила їх по собі.

Я був певен, що ця остання година з нею була моїм тестом на «борсаліно». Повертаючись до готелю, я гадав, чи витримав те випробування, та Й зараз, коли минуло багато літ, намагаюся це збагнути. І, як раніше, не знаю відповіді.

Розділ 5

Під заокругленим металевим склепінням вокзалу «Вікторія» тяглася довга плоска стрічка платформи, від якої вирушали поїзди далекого сполучення. Херувимами цих архітектурних небес були голуби, котрі пурхали з карниза на карниз у такій високості, що розгледіти можна було тільки силуети якихось безтілесних небожителів, витканих з білого світла. Величезний вокзал славився пишнотою своїх веж і фасадів, прикрашених вигадливими візерунками, та особливою красою відзначалася його внутрішня зала, що нагадувала справжнісінький собор. Функціональність поєднувалася тут з художньою фантазією, і вічні мистецькі цінності привертали не меншу увагу, ніж минущі клопоти.

Цілу годину я сидів на купі нашого багажу, що височіла на початку платформи. Заносилося вже на вечір, і на вокзалі було людно.

Прабакер вже вп’яте покинув мене і зник у юрмі. За декілька хвилин він знову повернувся.

— На Бога, Прабу, посидь спокійно.

— Мені не можна сидіти спокійно, Ліне.

— Ну, то ходімо до поїзда.

— І туди не можна. Ще не пора.

— А коли ж буде пора?

— Гадаю, незабаром... Слухай, слухай!

Прозвучало якесь оголошення. Можливо, англійською — воно скидалося на сердите бурчання невчасно розбудженого пияка, та ще й спотворене було конусовидими лійками старезних гучномовців. Напружена увага, з якою Прабакер вслухувався в те мурмотіння, змінилася виразом скрайньої муки.

— Ну ж бо, Ліне! Швидше! Швидше! Не можна тут розсиджуватися!

— Послухай, Прабу. Я же годину сиджу тут, як статуя Будди, а зараз раптом ні з того ні з сього треба мчати стрімголов?

— Так, баба. Облиш статую. Не до Будди зараз — нехай пробачить мене його святість! Треба швидко-швидко поспішати. Він іде! Ми повинні бути готові! Бачиш його? Він наближається!

— Хто наближається?

Прабакер вдивлявся в натовп на платформі. Хоч що означало те оголошення, люди миттю схопилися на ноги, кинулися до поїздів і почали пхатися туди крізь вікна й двері. З того рейваху вигулькнув чоловік, який простував до нас із Прабакером. Він був височезний — таких велетів я ще не бачив,— метрів зо два на зріст, кремезний, з довгою густою бородою, що лежала на могутніх грудях. На нім була форма бомбейського носильника — кашкет, сорочка і шорти з грубої тканини кольору хакі з червоними смужками.

— Він! — сказав Прабакер, дивлячись на велетня із захватом і жахом.— Зараз тобі треба йти з цим чоловіком, Ліне.

Носильник звик мати справу з іноземцями, тож відразу взяв бика за роги, простягнувши до мене обидві руки. Я вирішив, що він хоче привітатися, і простягнув йому долоню, але він відштовхнув її з таким виглядом, який не залишав сумнівів, що він ставиться до подібних дурощів з величезною відразою. Взявши попід пахви, він підняв мене і поставив убік, щоб