Читати книгу - "Країна снігу (збірка)"

Той креп у країні снігу виробляли сільські жінки довгими зимовими вечорами. Сімамура так його вподобав, що нишпорив за ним по крамницях поношеної одежі й вживав для літнього кімоно. Використовуючи свої давні — від часу захоплення танцювальним мистецтвом — зв’язки з крамницею, що торгувала театральним реквізитом, Сімамура просив хазяїна, якщо трапиться добрий матеріал, з тонкої пряжі, залишати креп для нього. Він і спіднє кімоно шив собі з конопляного крепу.

Кажуть, у давнину, після першої відлиги, коли сніг розтавав і з вікон знімали бамбукові штори, що захищали оселю від заметів, для того полотна влаштовували спеціальні ярмарки. У містечку були навіть окремі готелі для купців, що наїжджали сюди з великих міст — Едо{33}, Осаки й Кіото. На ярмарок ішли люди з навколишніх сіл, щоб подивитися на полотно, зіткане дбайливими дівочими руками за півроку. У такі дні на ярмарку відкривалася сила-силенна рундуків і яток з ткацькими виробами, всюди панувало пожвавлення й радість, як на місцевому святі. До тканини пришивали ярлик з ім’ям ткалі й назвою села, звідки вона родом. Тут же визначався її ґатунок — перший або другий. При такій нагоді вибирали й наречених. Здебільшого найкращий креп виготовляли дівчата у віці від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років. У старшому віці ткати ставало важче, і тканина не мала потрібної довершеності. Дівчата, певно, старалися як могли, намагаючись потрапити в число найкращих ткаль в околиці. Прясти починали в жовтні, за місячним календарем, а вибілювати закінчували в лютому наступного року. Дівчата вкладали в роботу все своє вміння, всю душу, тим більше, що взимку тут нічим було зайнятися.

Можливо, серед кімоно Сімамури були й зіткані в кінці епохи Едо або на початку правління імператора Мейдзі.

Свій одяг і тепер Сімамура доручав вибілювати на снігу. Ясна річ, щороку посилати старі кімоно, які раніше невідомо кому належали, на вибілювання туди, де їх колись виткали, — чималий клопіт, але Сімамура згадував старанність дівчат, котрі в давнину цілу зиму віддавали ткацтву, й переконував себе, що лише тут можна вернути їм утрачений блиск. На саму думку про те, як розіслане на глибокому снігу полотно виграє червоною барвою у промінні ранкового сонця, Сімамурі здавалося, що з кімоно сходить літній бруд і він сам аж очищується. На душі від цього ставало приємно. Однак відбілюванням старих кімоно займалися власники крамниць у Токіо, тому Сімамура не був певен, чи не змінився давній спосіб обновлення тканини.

Відбілювальники велися тут з діда-прадіда. Самі ткалі, кажуть, рідко цим займалися, а віддавали готове полотно відбілювальнику. Білий креп вибілювали зітканим, кольоровий — у пряжі, натягнутій на спеціальні рами. Відбілювали протягом січня та лютого за місячним календарем, розстелюючи креп на засипаних снігом полях і городах.

Тканину чи нитки замочували на ніч у розчині лугу, наступного ранку полоскали у воді й, викрутивши, розстеляли на снігу. Так повторювалося кілька разів. «Із чим іще порівняєш червонястий блиск відбіленого крепу в промінні вранішнього сонця? От би цю красу та показати людям південних провінцій!» — написано в одній стародавній книзі. В країні снігу колись казали: кінчають вибілювати креп, отже, скоро весна.

Батьківщина конопляного крепу лежала неподалік гарячих мінеральних джерел, де ущелина в пониззі річки переходила в рівнину. Її, напевне, було видно з вікна Сімамуриного номера. Усі містечка, що колись славилися своїми ярмарками крепу, з’єднала залізниця, й тепер вони відомі як осередки текстильної промисловості.

Однак Сімамура не був тут ні в розпалі літа, коли носять креп, ні холодної зими, коли його тчуть, тому й не мав нагоди поговорити про нього з Комако. Не мав він також слушного приводу простежити історію цього народного мистецтва.

До речі, зачувши спів Йоко в купальні, Сімамура подумав: у давні часи ця дівчина, певно б, так само співала, схилившись над прядкою чи ткацьким верстатом. В уяві Сімамури її голос якнайкраще доповнював загальну картину.

Відомо, що з конопляної пряжі, тоншої за вовну, нічого не зробиш без такої природної вологи, як сніг. Отже похмура зимова пора — найперша умова для її обробки. З давніх-давен люди передавали з уст в уста, що полотно, зіткане взимку, приємно охолоджує в спеку. Бо такий закон єдності двох протилежних сил — тепла й холоду, світла й темряви. В душі Комако, що своєю пристрастю не давала Сімамурі спокою, теж, здається, був холод. Тому-то її надмірна жага зворушувала й засмучувала водночас.

Таке її кохання навряд чи тривке. Воно, мабуть, набагато коротше, ніж може служити креп. Хай ця тканина, витвір людських рук, і не довговічна, а все ж кімоно з неї, якщо його шанувати, не зблякне й за п’ятдесят років. А от людська прихильність розвіється куди швидше… Сімамура зненацька уявив собі, що Комако завагітніла від когось іншого, й злякано оглянувся. «Невже я так перевтомився?» — подумав він.

Він так забарився тут, що наче й забув про дружину й дітей. Забув, що треба повертатись додому. Власне, ніщо його тут не затримувало — просто він звик щодня ждати приходу Комако. Та чим наполегливішою й відчайдушнішою ставала вона, тим більше Сімамура мучився, що не може кинутись у бурхливі хвилі життя. Відчуваючи холод у власному серці, він здатен був лише на байдуже споглядання. Сімамура ніяк не міг збагнути, чому Комако до самозабуття віддавалась йому. Всі її помисли сходилися на ньому, а він, здається, нічим їй не міг віддячити. У Сімамури було таке відчуття, ніби Комако розпачливо б’ється об глуху стіну, а його серце запорошує сніг… Яка жінка могла б це витримати?

«Наступного разу я вже, мабуть, не приїду на ці мінеральні джерела», — подумав Сімамура й, зіпершись на хібаті — провісника холодної осені, — почув, як посвистує, наче вітер у верховітті сосен, старий чайник, виготовлений у Токіо, що його приніс Сімамурі власник готелю. Чайник був майстерно інкрустований срібними птахами й квітами. У посвисті того чайника можна було розрізнити два тони — близький і далекий. За далеким Сімамурі марився тонкий безперервний дзенькіт. Сімамура наблизив вухо до чайника й прислухався. І раптом між переливами дзвіночка Сімамура побачив маленькі ніжки Комако, що, віддаляючись, дрібно вистукували влад з одноманітною мелодією чайника. Сімамура стрепенувся й вирішив, що час додому.

І саме тоді йому спало на думку відвідати батьківщину білого крепу. Ця поїздка, вирішив він, буде поштовхом, щоб остаточно розпрощатися з мінеральними джерелами.

Однак