Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Якщо ви так думаєте про гроші, сеньйоре, я з біса радий, що мені дістався добрячий шмат акцій «Міді д’Анконій».
Франциско понуро відповів:
— Вам слід подумати двічі, сер.
Ріарден рушив до нього, і Франциско, який, здавалося, навіть не дивився в його напрямку, негайно ступив назустріч, ніби решти гостей просто не існувало.
— Вітаю, — просто і легко, ніби до друга дитинства, промовив Ріарден. Він усміхався.
Його усмішка відбилася на обличчі Франциско:
— Привіт.
— Я хочу з вами поговорити.
— А з ким це я, на вашу думку, розмовляв останніх чверть години?
Ріарден засміявся, визнаючи вдалий хід співрозмовника.
— Я й не думав, що ви мене зауважили.
— Увійшовши, я звернув увагу, що ви — одна з двох присутніх тут осіб, які раді мене бачити.
— Чи не надто ви самовпевнений?
— Та ні — радше вдячний.
— А хто та друга особа?
Франциско стенув плечима і неголосно сказав:
— Певна жінка.
Ріарден зауважив, що Франциско відвів його вбік, геть від решти, так вправно і природно, що ні він, ні будь-хто інший не запідозрив би, що це зроблено навмисно.
— Не сподівався я вас тут зустріти, — сказав Франциско. — Вам не слід було приходити на цю вечірку.
— Чому?
— Чи можу я запитати, що змусило вас прийти?
— Моя дружина страшенно прагнула прийняти запрошення.
— Перепрошую, що я висловлюю це в такій формі, однак було б краще і безпечніше, якби вона попросила вас провести їй екскурсію борделями.
— Про яку небезпеку йдеться?
— Містере Ріарден, ви не знаєте, як ці люди ведуть свій бізнес або як вони інтерпретують вашу присутність тут. Згідно з вашим кодексом (але не їхнім) прийняти гостинність іншого — це вияв доброї волі, свідчення того, що ви та ваш господар поділяєте умови цивілізованих стосунків. Не давайте їм таких санкцій.
— Чому ж тоді прийшли ви?
Франциско весело знизав плечима:
— Не має значення, що роблю я. Бо я просто бонвіван.
— Що ви робите на цій вечірці?
— Шукаю, що б завоювати.
– І знайшли?
Його обличчя раптово засвітилося щирістю. Франциско відповів поважно, майже урочисто:
— Так. І думаю, що це буде моє найкраще і найбільше завоювання.
Злість Ріардена була мимовільна: то був крик, але не докору, а відчаю:
— Чому ви себе так марнуєте?
В очах Франциско зблиснув натяк на усміх — наче схід віддаленого сяйва. Він запитав:
— Чи ви готові визнати, що вам це небайдуже?
— Ви почуєте навіть більше зізнань, якщо вам це так потрібно. Перш, ніж з вами познайомитися, я дивувався, як ви можете марнувати той статок, яким володієте. Тепер стало ще гірше, бо я не можу зневажати вас так, як колись, якби мені хотілось, і все ж запитання тепер звучить ще жахливіше. Як ви можете марнувати свій розум?
— Не думаю, що зараз я його марную.
— Не знаю, чи є для вас на світі бодай щось важливе, але скажу вам те, чого ніколи й нікому досі не казав. Коли ми познайомилися, пам’ятаєте, ви сказали, що хочете запропонувати мені свою вдячність?
В очах Франциско не промайнуло й натяку на здивування. Ріарденові ніколи не доводилося стикатись із таким урочистим виявом поваги.
— Так, містере Ріарден, — тихо відповів він.
— Я сказав, що мені це непотрібно і принизив вас. Добре, ви перемогли. Ваша сьогоднішня промова — це те, що ви мені пропонували, так?
— Так, містере Ріарден.
— Це було більше, ніж вдячність, а я потребував вдячності; це було більше, ніж захоплення, а я і його потребував. Більше, ніж будь-яке слово, яке я можу знайти; мені потрібно було б чимало днів, щоб назвати все, що отримав. Точно знаю лише одне: мені справді були потрібні ці слова. Ніколи не робив таких зізнань, бо ніколи не благав про допомогу. Якщо вас здивувало, що я був радий вас бачити, то ось вам причина по-справжньому нареготатись, якщо бажаєте.
— Це може забрати у мене кілька років, однак я доведу вам, що не сміюсь із таких речей.
— Доведіть зараз, відповівши на одне запитання. Чому ви не практикуєте те, що проповідуєте?
— Ви впевнені, що не практикую?
— Якщо сказане вами — правда, якщо ви такий величний, що все це знаєте, то мали б стати на цей момент найвизначнішим промисловцем світу.
Франциско відповів понуро — так, як говорив із огрядним чоловіком, тільки з дивною ноткою ніжності в голосі:
— Вам слід обдумати це двічі, містере Ріарден.
— Я думав про вас більше, ніж можу це визнати. У мене немає відповіді.
— Дозвольте, я вам підкажу. Якщо те, про що я говорив, — правда, то на кому з присутніх тут лежить найбільша провина?
— Мабуть, на Джеймсові Таґґарті?
— Ні, містере Ріарден, не на Джеймсові Таґґарті. Але ви повинні визначити провину і вибрати винного самотужки.
— Кілька років тому я сказав би, що це ви. Я досі думаю, що мав би так сказати. Однак я практично в тій же ситуації, що й жінка, яка з вами розмовляла: я маю всі підстави стверджувати, що провина за вами, — і все ж не можу цього відчути.
— Ви робите ту ж помилку, що й та жінка, містере Ріарден, хоч і в шляхетнішій формі.
— Тобто?
— Мені йдеться про значно більше, ніж як ви про мене думаєте. Та жінка і всі, на неї схожі, уникають тих думок, хоч і знають, що ті міркування добрі. Ви постійно викидаєте з голови думки, які здаються вам поганими. А вони роблять це, намагаючись уникнути зусиль. Ви робите це, бо не дозволяєте собі нічого, що стало б для вас полегшенням. Вони — за будь-яку ціну потурають своїм емоціям. Ви жертвуєте вашими емоціями як ціною будь-якої проблеми. Вони не бажають нічого витримувати. Ви хочете тягнути на собі геть усе. Вони уникають відповідальності. Ви продовжуєте її накопичувати. Та невже ви не бачите, що основна помилка — одна й та ж? Будь-яка відмова визнати реальність, хай там які будуть причини, має катастрофічні наслідки. Не існує лихих думок, крім однієї: відмови мислити. Не ігноруйте власних бажань, містере Ріарден. Не жертвуйте ними. Вивчіть їхні причини. Існує межа того, що ви здатні витримати.
— Звідки ви це про мене знаєте?
— Якось я припустився тієї ж помилки. Але це тривало недовго.
— Хотів би я… — почав Ріарден, але різко замовк.
Франциско всміхнувся:
— Містере Ріарден, вам страшно чогось хотіти?
— Хотів би я дозволити собі відчувати до вас ту симпатію, яку відчуваю.
— Я дав би… — Франциско враз затнувся. Ріарден побачив на його обличчі емоцію, якої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.