Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Покров 📚 - Українською

Читати книгу - "Покров"

3 445
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Покров" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 91
Перейти на сторінку:
увечері повернеться до лофту! Збреше Хотинському: так захопилася пошуками в архіві, про час забула. Уявила роздратовану пику коханця, занервувала ще більше: чому з ним до біса складно, весь час у напруженні, як перед іспитами, не розслабитися! От з Ярком легко. І ясно — білий день: нафантазував собі хлопчик кохання з першого погляду, ладен померти за нього, хоч і хизується, що ні… От би так зробити, щоби Хотинський побачив, як Ярко на Мар’яну молиться, а вона не зловтішається тим тільки тому, що їй із Ярком неймовірно… кльово.

— Краще, ніж з тобою! — прошепотіла невидимому Хотинському, глянула на вже спаковану сумку із сумнівом: може, не поспішати? Доля ж їй дала такий шанс: одинадцять безцінних днів справжньої волі до сьомого січня.

Зачула кроки за дверима, хутко вивернула все з сумки на матрац — бац! Стала поряд: хай усе горить, хіба Мар’яна не має права на відпустку? Від роботи, Майдану, Полі, Дорошів, батьків, Хотинського, його пафосного лофту… Одинадцять днів тільки припухлі дитячі Яркові вуста, його гаряче тіло, щирі очі. Мар’яна не відпустить божевільного і на мить.

Збудилася. Обійняла Ярка — повернувся до кімнатки без вішаків, посміхався, тримав руку за спиною.

— Вішаків нема, — сказав. — Є груша. Хочеш?

— Хочу тебе… — коліна підігнулися, опустилася на матрац із грушею в руці.

Ярко присів навпроти Мар’яни, легким рухом прибрав з її лоба пасмо хвилястого волосся.

— Мені треба йти, — сказав буденно.

В інші часи похнюпилася би, прошепотіла би покірно: добре… Та по кімнатці зі знаком «фольксвагена» на дверях гасала воля: знищувала страхи, фальш, пафос, вихлюпувала щирість невтримних емоцій, нашіптувала: «Будь собою, Мар’яно. То так класно».

Вона пам’ятала… Точно пам’ятала — кричала, аж гланди розболілися.

— Так нечесно! Нечесно! Я тільки тебе знайшла! Я повернулася! До тебе! Назавжди! А ти… Куди?!

— На Майдан.

— Я з тобою!

— То зайве. Жінка чекає свого мужчину вдома.

— Ти не мужчина! Ти — наївне зелене хлоп’я! Ти згинеш… Як один Ігор… Хіба ти не знаєш? Люди щезають! І марно їх потім шукати.

— Не хвилюйся.

— Обійми мене! — наказала вперто.

Ярко приклав долоню до Мар’яниної щоки.

— Маю повертатися. Мені лише добу для відпочинку дали, — мовив. Усміхнувся. — Добре, що не спав… Тебе знайшов.

— От і гаразд! Я з тобою!

— Повір, не обов’язково фізично бути на Майдані, Майдан — усюди. Кожен у своєму будинку нині має шанс жити по-справжньому. Робити справжнє діло, поважати людей, не брехати, забути про заздрість і ненависть, любити… Це просто.

— А ти ж чого йдеш? — прохрипіла, бо крик скінчився. — Ти що там робиш?

— Розсилаємо інформацію про Майдан. По Україні, по світу. І все інше роблю, що знадобиться, — взяв Мар’яну за плечі, тримав міцно. — Усе нормально?

Мар’яна розгублено глянула в Яркові очі.

— Коли ти повернешся?

Плечима знизав ніяково.

— Зателефоную. Даси номер свого мобільного?

Кімнатка ворожила. Оповила Мар’яну Ярковим світом — здавалося, кожна річ може розповісти про нього все: і цей куб, і книжки італійською, і купа металевих карабінів, і велике сімейне фото, і репродукції незнайомих Мар’яні картин, і вибагливий туалетний столик, і картаті сорочки, звалені під вішаком, та все то разом ніяк не складалося в гармонійну картину, розбурхувало цікавість, вабило таємницями.

Що ти за один?! Пішов, залишив на Мар’яниних вустах солодкі опіки. Не зазирнув у карі очі, не спитав, намагаючись приховати хвилювання: ти ж… не зникнеш? Дочекаєшся?…

— Що ж ти за один? — гортала книжки, шаруділа на полиці туалетного столика, та знайшла тільки пакетик ненашенських сухарів і страшенно захотіла їсти.

На кухні хазяйнувала Аніта.

— Проходь, дитино, прошу! Зараз усе тобі покажу, — заметушилася: — Тут Яркові полиці з продуктами, тут його холодильник, там посуд.

— Мені би поїсти, — сказала Мар’яна.

Аніта завела двигун: літала кухнею — руки при ділі, язик не мовчить. Та все не пусте: зараз обідом Мар’яну нагодує, бо, поки Мар’яна почне щось із Яркових продуктів готувати, сонце впаде, онде вже — друга дня, а Мар’яна ж, як зранку прийшла, так нічого і не їла. Та й Аніті час перекусити.

— Чаю? — розчервонілася від гарячого супу, стала схожою на добру казкову фею: витирала спітніле чоло краєм рушника, поправляла окуляри на носі.

— Розкажіть мені про Ярка, — попросила Мар’яна. Призналася, хоч ніхто не просив: — Ми ж… тільки вчора познайомилися.

— А мені за три роки рідним став.

— Кімнату у вас винаймає?

— Як до університету Шевченка вступив, так у мене й оселився.

— Студент? — Мар’яна згадала їхню з Полею клятву ніколи не зустрічатися зі студентами. «Спочатку Полька Корнілова на свою голову знайшла, тепер оце я вляпалася», — подумала. Глянула на Аніту. — На кого Ярко вчиться?

— Покинув університет після першого курсу.

— Чому?

— Не вивчають в Україні кватроченто, а Яркові тільки воно і треба, — пояснила Аніта. — В Італії нині навчається. Дистанційно. В університеті Перуджі. Отам уже того кватроченто — їж — не хочу!

Мар’яна посоромилася спитати в сивої вчительки, що то є кватроченто, а власна освіта за фахом «Менеджер організацій» не передбачала розширення горизонтів аж настільки.

— А залізяччя в кімнаті повно… — спитала.

— То для роботи. Ярко каже: нормальний промальп повинен мати власне спорядження.

— Що таке промальп?

— Промисловий альпініст, — пояснила Аніта.

— Ага… То Ярко ще і працює.

— Сам собі на кватроченто заробляє. Нам із Федею — то картопельки підкине, то кави привезе. Золота дитина.

— Вікна у висотках миє? — Мар’яна згадала, як одного разу за вікном офіса в люльці на вітрі небезпечно розгойдувався чоловік із цілим арсеналом мийних засобів.

- І таке буває. Але нечасто. У Ярка з Біджо дозвіл на роботу з приладами високого тиску на висоті. То як шостий розряд… Як п’ятірка за контрольну роботу. Як олімпійська медаль, як…

— Хто такий Біджо? — перебила Аніту Мар’яна.

З Біджо познайомилася тої ж бурхливої насиченої доби, за півгодини до опівночі. Тільки закінчила готувати тефтелі в томатному соусі — з базиліком, часничком. Рецепт вихопила з Інтернету ще після обіду з Анітою, бо раптом відчула себе справжньою хазяйкою. Не все ж у сусідки під’їдатися. Ярко повернеться, Мар’яна йому — справжню італійську страву, якщо він уже так сильно полюбляє Італію і незрозуміле кватроченто. Змоталася в неблизький «Фуршет», накупила фаршу, приправ, хліба без дріжджів, вина. «Добре, що Хотинський грошей дав», — усміхнулася без сорому.

Хотинський наче чекав. Мобільний — дзелень.

— Золотце, вже четверта. Ти на потяг не спізнишся?

Мар’яну смиконуло не від рівного, як мертве болото, голосу. Те «золотце», що завжди сприймала, як пестощі, раптом викликало відчуття відрази і нудоти.

— Уже збираюся, — пробурмотіла поспіхом. — Вибач. Не можу

1 ... 31 32 33 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покров», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Покров"