Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

Справжнє тепло – не навколо, не зовнi. Усерединi нас. З цiєї думки мало би починатися вмiння людини протистояти холоду, принаймнi на деякий час. Не пропаде той, хто вмiє вмикати «внутрiшнiй» обiгрiвач. Вiн зажди з нами. Треба лише розiгнати до максимуму вимкнутi до особливого випадку додатковi джерела внутрiшньої енергiї. Вiдчути свою кров, гарячу й швидку. Побачити внутрiшнiм зором, як вона закипає в жилах. Силою думки погнати бурхливий потiк до кiнчикiв пальцiв. Простi вправи, якi не дадуть змерзнути в критичнiй ситуацiї.

Уперше менi це вдалося в Гiмалаях перед пiдйомом на гору Шиша-Пангма. Головне, вирушаючи на чергову гору, семи– чи восьмитисячник, бути готовим до того, що пронизливий холод, який пробирається пiд непродувнi штани та куртки, це ще пiвбiди. Справжнє випробування готує поєднання холоду i брак кисню.

Ми йшли тоді без кисневих балонiв. Мали лише один – для надзвичайної ситуацiї. Перед головним пiдйомом кiлька днiв пересувалися вгору-вниз на незначнi вiдстанi вiд базового табору, аби звикнути до пiдйомiв, адаптуватися до складних умов.

Швидкiсть впала до мiнiмуму, ступиш раз – зупиняєшся перепочити, бо нема сил, нема чим дихати. I саме тодi починаєш розумiти, що брак кисню та холод змiнює тебе, ти по-iншому починаєш сприймати свiт. Думав тодi: то, може, кожен з нас є лише продуктом сумарного впливу зовнiшнiх факторiв? I сам собi вiдповiдав: нi. Пiд впливом холоду, за браком кисню моє «я» може зiщулитися, зiбгатися, зсохнутися – до кращих часiв. Але змiнитися до невпiзнаваностi – нi.

Почав шукати в собi протидiю холоду. Вперше дати раду з цiєю проблемою, бодай ненадовго, вдалося саме тодi.

Пiд Добромилем пристосувальнi рефлекси знову прийшли в готовнiсть.

Моїми помiчниками стали навiювання та вмiння повнiстю розслабитися. Вдалося уявити себе шкарпеткою на пiдлозi перед палаючим камiном – добре. Тепер не замерзну. Або подумки оточити себе термосом iз двох захисних шарiв, а мiж ними – грубий шар гарячого повiтря. А ще допомагає образ пекучого сонця в лiтнiй полудень i вiдчуття, як засмага лягає на шкiру. Та найдiєвiше знання про внутрiшнє тепло – заклик до можливостей своєї гарячої кровi.

I тодi, лише тоді, холод не потрапляв усередину. Навiть зимової ночi. Прохолода на поверхнi пальцiв рук та нiг, на щоках та вухах ставала панцирем, не пропускаючи холод пiд шкiру. Я мiг увiгнати себе в будь-який стан, тiльки треба було як слiд зосередитися. Мабуть, щось подiбне могли робити козаки-характерники. Внутрiшня сила нагадувала стиснуту пружину. Момент початку її розтискання збiгався з появою вiдчуття прохолоди на потилицi. Вiд цiєї митi холод вiдступав, втома тiкала.

Були й iншi способи, простiшi. Чимало зимових ночей я провiв поруч із вовками. Вони лягали довкола мене, пiдставляючи свої гарячi спини. Вiд них я навчився мiняти позу. А може, доречно згадав пораду натуралiста-дослiдника Фарлi Моуета – вiн свого часу спостерiгав за вовками в безкрайнiй тундрi Канади. Це було його вiдкриття, у справедливостi якого не раз переконався. Найкраще поновлюєш сили пiд час вовчого сну. Треба спати, як вовк, – часто, десь тричi на годину, вставати i знову моститися до спання, змiнивши позу. Так, як це роблять собаки та вовки. Як Кум, Дункан та Гай. Встали, покрутились, згорнулися калачиком, запхали нiс у шерсть – i спати. Короткий п’ятнадцятихвилинний сон чудово вiдновлює сили всього живого. Шкода, що небагато людей цим користуються.

…Найбiльше, однак, докучав менi не холод. Самотнiсть. Оце було справжнiм вiдкриттям. Я ж завжди вважав себе самодостатньою людиною, нiколи не нудився, нiколи не нудьгував на самотi. Це вiдрядження без кiнцевого термiну не лякало, йшов на нього свiдомо. Аж поки власний голос почав видаватися чужим.

Сказав уголос: «Так i зробимо». Або: «Але й погодка!»

I сам здивувався. Що це?… Я сказав?

Я. Бо нiкому бiльше.

Але хiба в мене такий тембр?… Хiба була ця хриплуватiсть у голосi?

Ану, прокашлявшись, ще щось скажу. Просто, аби послухати.

Коли розмовляєш сам iз собою, голос звучить не так, як зi спiврозмовником. Вiн змiнюється. Та й людське вухо на господаря не налаштоване. Тому кожному з нас свiй голос у запису спочатку здається чужим.

На початку експерименту мене приваблювала перспектива усамiтнення. Але наприкiнцi другого мiсяця ізольованість стала нестерпною. Потiм попустило. Пiк прийшовся на пiврiчний бар’єр.

Порятунок знайшов у книжках та записуваннi думок у зошити.

Книжки замовляв, складаючи списки, – Мирон передавав їх далi, а згодом привозив усе, що просив. Я пригадував, що б iз читаного хотiв погортати чи чого нiколи не читав. Списки виглядали приблизно так:

1. Джером К. Джером. «Троє у човнi, не рахуючи собаки».

2. Конрад Лоренц. Що є, але краще – про агресiю у свiтi тварин.

3. Дефо. «Пригоди Робiнзона Крузо».

4. Джек Лондон. Усе, повне зiбрання.

5. Книги альпiнiстiв про гори п’яти-, восьмитисячники.

6. Про козакiв-характерникiв.

Взявся виписувати дещо з прочитаних книжок. Системним у цих хаотичних записах була лише одна ознака – посилання на конкретну книжку.

Виписки з чергової починалися з чистої сторiнки.

Iрвiнг Стоун. «Моряк у сідлі».

«У вiдкритому ялику вiн перетинав затоку при сильному пiвденно-захiдному вiтрi, i матроси з рибацьких шхун говорили, що вiн плете небилицi, бо утнути таке неможливо.

Вiн був не просто хоробрим – вiн був безрозсудним. Чим сильнiшою була негода, тим вiдчайдушнiше вiн ризикував. Вiчно розмiрковуючи про те, хто ж вiн такий насправдi, вiн подумки називав себе вiкiнгом, нащадком могутнiх мореплавцiв, якi у вiдкритому човнi перетинали Атлантичний океан. «Я син войовничого народу, – говорив вiн собi, – я англосакс i нiчого не боюся».

Пiсля кiлькох цитат зi Стоуна – новий роздiл. З нової сторiнки.

Конрад Лоренц. «Агресiя».

«Пiднесення, натхнення – це справжнiй автономний iнстинкт людини, такий як, скажiмо, iнстинкт трiумфального крику сiрих гусей.

Воно володiє власною пошуковою поведiнкою, власними викличними стимулами i дає – як кожен знає з власного досвiду – настiльки сильне задоволення, що опиратися його спокусливiй дiї майже неможливо. (…) Людина, яка не має такої реакцiї, – калiка в сенсi iнстинктiв, i я не хотiв би мати її своїм другом, але той, кого захоплює в цiй реакцiї слiпа рефлекторнiсть, становить собою небезпеку для людства».

I далi.

«Дволикий Янус – людина. Єдине