Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нова сторiнка.
Ярослав Гашек. «Пригоди бравого вояка Швейка».
«Швейк калiченою нiмецькою мовою почав розповiдати фельдфебелевi, що в одному полку, в одного офiцера був теж дуже слухняний денщик. Той робив усе, що забажає його пан, а коли його запитали, чи мiг би вiн за наказом свого пана зжерти ложкою його лайно, вiн вiдповiв: «Якщо пан лейтенант накаже – я жертиму, аби тiльки менi не трапилася там волосинка, бо я дуже гидливий i мене може знудити».
I ось.
«…Його разом з iншими потягли на Добромиль (! – оклик мiй. – Ю. К.), де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичi. В етапнiй канцелярiї Добромиля їх усiх переписали. (…) Фельдфебель-перекладач уже зранку був трохи напiдпитку, а тепер зовсiм втратив здатнiсть бодай щось розумiти. Перед ним лежала сторiнка оголошень якоїсь нiмецької газети, й вiн виспiвував надрукованi в газетi оголошення на мотив маршу Радецького: «Мiняю грамофон на дитячий вiзочок», «Купую бите зелене та бiле вiконне скло», «Рахувати i складати звiти та баланси навчиться кожен, хто закiнчить заочнi курси бухгалтерiв».
Сидячи на пеньку, поваленiй колодi чи на сухому горбочку, а часом, у дощовi днi, пiд склепiнням вхiдної арки замку Гербуртiв, я списував цитатами грубi зошити, час вiд часу вiдкривав їх навмання, переглядаючи записи. Книжки замiнювали спiврозмовникiв.
…Першi легкi сутiнки вже намiтилися в пiсляобiдньому лiсi. З пiднесеної жвавостi своїх зрозумiв: час розiм’ятися. Бiг у прохолодi раннiх сутiнкiв – одна з улюблених наших розваг. Беззмiстовний вiльний полiт чотирилапих та двоногого. Я зривався з мiсця. Вовки – за мною. Їхнi спини з широкими хвостами, наставленими паралельно до землi, швидко вiддалялися вiд мене, але я намагався тримати темп, скiльки вистачало дихання. Сiрi спини були менi як рука друга, на яку спираєшся заплющивши очi, з впевненiстю, що не зiрвешся й не оступишся. Хоч над водоспадом, хоч над урвищем. Цi кiлька хвилин розриву, що наростав мiж нами, були сповненi абсолютної довiри.
Поруч із ними, пiд час бiгу, я ставав витривалiшим. Приходила хвилина, коли вiдчував: досить! Долав зусиллям бар’єр першої втоми – i народжувалося друге дихання. Треба лише тримати рiвний темп, дивуючись, як довго можеш бiгти i як наркотично дiє цей стан…
Вовки часом мiняли напрямок, озиралися, перевiряючи, чи я є позаду. Вони вмiють озиратися, всупереч стереотипу; це люди придумали, що хребцi вовчої шиї неповороткi й нееластичнi. Насправдi вони дещо масивнiшi, нiж в iнших ссавцiв, але достатньо гнучкi, аби не заважати вовковi орiєнтуватися в просторi, маневрувати та бути поворотким. Але мiф гуляє серед мисливцiв, вони навiть козиряють цiєю приписаною вовковi особливiстю: не варто, мовляв, озиратися на минуле, застрягати в ньому. Тiльки вперед, як вовки! I це правда. Часткова. Оглядатися, оцiнюючи обстановку, вони вмiють.
Знесилившись, валюся на траву, у вечiрню росу, i вовки, озирнувшись i зауваживши втрату, повертають до мене. Навмання тицяються з розгону носами.
– Боляче! – вiдпихаю вiд себе нахабнi морди.
Регочу вiд надмiру почуттiв. Вовки стрибають навколо з пiдвиваннями та гарчанням.
– Йдiть геть! – кажу їм. – Замахався я з вами.
Точне визначення процесу. Саме так називають вовчий бiг – вовк «машеться», тобто скаче. Вовчi ноги трохи заплiтаються, i саме через цю особливість, саме тому, що дрiбна рись виглядає дещо хибно, цей рух стає досконалим у своїй неповторнiй своєрiдностi.
Вовки з вольєрiв не здатнi на вiльний нестримний полiт. Вони можуть лише мрiяти про безкiнечний простiр, приречено тупцюючи за решіткою. Але вiдчини клiтку, розчахни дверцята, випусти їх на волю – i сiрi, лякливо переступивши порiг, притискатимуться до ґрат, розгублено бiгатимуть вздовж мiсця свого ув’язнення. Звiр у неволi та звiр на свободi – нiби два представники рiзних сiмей. У неволi у вовкiв змiнюється склад кровi. Вони стають цiлком iншими створiннями. Зiрватись у вiльний полiт може лише вiльний вовк. Той, що вирiс у клiтцi, на це не здатний.
Iснує вiдоме мисливське правило (не без виняткiв, щоправда): вовк, потрапивши в пастку, вiдгризає собi лапу, аби видертись на свободу. Iнстинкт виживання вмикає невiдомi механiзми, дiє як анестезiя, спрямовуючи всi можливостi на досягнення мети.
Тi, хто працював із вовками, закритими в загонах та клiтках, можуть викинути результати своїх дослiджень на смiтник: canis lupus на свободi та в неволi немов належать не лише до різних сiмейств, а й до різних родів живих створiнь. Тепер я розумiв, чому дослiдники могли робити прямо протилежнi висновки щодо поведiнки цих хижакiв. Окремi особливостi поведiнки не можуть поширюватися на увесь рiд. Вовки – як люди, серед них також є iстоти благороднi, а є пiдлi, є смiливi та хитрi, а є боягузливi та пiдступнi. Робити узагальнення щодо вовкiв – все одно, що робити узагальнення стосовно людей. Обов’язково знайдеться той, хто скаже: цi висновки – цiлковита нiсенiтниця. I обов’язково хтось заперечить: саме ця нiсенiтниця i є правдою.
Знахiдка
Променi сонця торкнулися мурiв замку, пiдсвiтили золотом крони дерев та вовчу шерсть. Мої з самого ранку завзято мишкували, зосереджено розкопуючи нори гризунiв. З-пiд кiгтiв летiли фонтани землi. Пiд’ярки раптово зупиняли енергiйнi дружнi рухи, прислухалися, встромивши носи в нори… I войовничо фиркнувши, бралися до справи ще активнiше, вiдкидаючи заднiми лапами, немов граблями, грудки наритої землi.
Раптом неподалiк, з протилежного боку однiєї з нiр, вискочив чи то ховрашок, чи полiвка, й кинувся до рятiвних каменiв, намагаючись заскочити в одну зi шпаринок пiд муром. Пiд сонячними променями щось зблиснуло. Я нахилився й пiдняв.
Це був перстень – срiбний, iз наскрiзними отворами у виглядi вiконечок, рельєфом брукiвки, опуклою вежею. Несподiване вiтання зi свiту людей.
Перстень налiз менi на мiзинець. Покрутив його в руках, хотiв спершу покласти на мiсце, в отвiр мiж каменями, але пiддався раптовому пориву: сховав у нагруднiй кишенi теплої смугастої сорочки, ще й защепнувши на ґудзик. I сам здивувався, навiщо так зробив.
Для чого вiн менi здався? Тут я майже нiчого з матерiального свiту не потребував. Пiвтора року не тримав у руках грошей, обходився мiнiмумом їжi. Вода була в джерелi, до одягу вимоги простi й зрозумiлi. Я не мав біля себе не лише зайвого, а й чимало з того, що могло бути необхiдним.
Старий замок, його напiвзруйнованi стіни переконували в марнотi багатьох зусиль. Колись нашi пращури виносили нагору каменi, муруючи величну споруду. А їхнi нащадки розтягували їх по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)», після закриття браузера.