Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

Насувалася глибока нiч. Мiсяць сяяв на чистому небi надкушеним яблуком.

Мури замку, контури пагорбiв та гiр у нiчному свiтлi майже не змiнились – вони робилися чужими лише в темрявi, в беззоряну, безмiсячну нiч, коли здавалося, що ти потрапив у незнайоме мiсце. За майже повного мiсяця змiнювався лише колiр картини. Було спокiйно й тихо, замок мовчав, не видаючи жодного звуку.

Ми з Кумом сидiли на пагорбi, дивилися, як на рiвному майданчику дурiють Дункан iз Гаєм. Ті двоє гасали, рiзко мiняючи напрямок бiгу та ролi: то один наздоганяв, то iнший. Зближаючись, бурхливо кусалися, гарчали та гризли хвости. З-пiд лап летiло сухе листя з пiском. Я усмiхався, спостерiгаючи за цим нестримним вибухом енергiї.

Кум теж не зводив із братiв погляду, шкiрився, мружачи очi. Гай втомився перший – зупинився, захекавшись та вiдвертаючи морду, щось буркнув Дункановi. Той ще трохи пострибав навколо, але за хвилину й вiн заспокоївся. Вони обтрусилися вiд пiску та листя i, метляючи хвостами, вiдiйшли вбiк. Вляглися на пiдвищеннi, висолопивши язики та позираючи в наш бiк. Вовки пiтнiють язиками, виставляючи їх вилинялими прапорцями й захекано вiдсапуючись.

Кум ворухнувся, потягся, повiльно випростався й лiниво вийшов на плаский майданчик, де щойно дурiли брати. Постояв кiлька секунд – виточена завмерла постать, залита мiсячним сяйвом, – i раптом пiдскочив щосили, немов його ґедзь укусив. Злетiв угору, перевернувся в повiтрi на сто вiсiмдесят градусiв, опустився на пружнi лапи – де щойно була голова, стирчав у небо прямий грубий хвiст.

Я аж кахикнув вiд захоплення.

Кум вiдступив дрiбною ходою вбiк, на самих пальцях, не торкаючись п’ятами землi, кiлькома стрибками розiгнався й шугонув уперед. Навiть завис у повiтрi, перелiтаючи майданчик. Ризикував, бовдур, опинитися в глибокому яру. Але вправно приземлився на самому краєчку урвища i втнув щось несподiване та дивне, грацiозно крутнувшись на зiбраних укупi лапах.

Гай з Дунканом теж не зводили з брата заворожених поглядiв, i – чесне слово! – на їхнiх мордах сяяв захват вiд фантастичного танцю. Напад демонстрацiї власних можливостей закiнчився у Кума так само несподiвано, як i почався. Застиг як вкопаний, вгамовуючи дихання, а тодi спокiйно та байдуже, нiби не вiн щойно тут крутився як вжалений, пiшов перевальцем до братiв, а не до мене. Сiв коло них у рядок – морди в один бiк, хвости на землi, паралельно один до одного. Кумедна картина – вони нагадували сiльських дiдкiв на лавцi бiля ворiт.

Дивилися на мене.

Ну що ж!

Я встав, розiм’яв ноги, якi вiдчутно затерпли, повторив вовчий рух – вiдставив одну ногу назад, потягнувся, другу – потягнувся. Розвiв руки, повiльно накреслюючи в повiтрi велике повне коло i одночасно присiдаючи. Широко розставив ноги, присiв на одне колiно, хитнувся влiво-вправо усiм тiлом, плавно перенiс вагу на другу ногу, погойдався вгору-вниз. Веселе пiднесення заповнювало тiло.

Вовки не ворушилися, уважно спостерiгаючи за початком вистави. Перш нiж показати своє давнє вмiння, слiд добре розiгрiти м’язи. Я ще трохи повправлявся, розминаючись й одночасно обстежуючи поверхню землi, прораховуючи напрямок та кiлькiсть потрiбних крокiв, i поступово опинився на краю урвища. На тлi свiтлого нiчного неба три фiгури з настовбурченими вухами перетворилися на кам’яних iдолiв.

Вiдiйшов на край чагарника, розбiгся – i зробив потрiйне сальто, зупинившись на самому краєчку рову. У мене вийшло не гірше, як у Кума. Привiтав себе подумки iз вдалим кульбiтом та досконалим приземленням, краєм ока упiймав змiну в картинцi – глядачi зiскочили з мiсць та витягли шиї.

Я згрупувався i тiєї ж митi крутонув через голову назад. Та краще б я цього не робив. Ще у повiтрi вiдчув, що не дотягну. Голова пiшла вперед, нога поїхала по травi, пiдбивши другу. Гепнувся, як мiшок з бульбою, мордякою у траву.

Умiнням вчасно зупинятися я нiколи не мiг похвалитися.

Хотiв встати – але мене вже оточили. Заскавчали, кинулися лизати обличчя. «Дайте спокiй!.. Та вiдчепiться, кажу!» Менi було нiяково: ото кумедiю розiграв… Уявляю, як це комiчно виглядало. Торкнувся забитого боку – нiчого, усе гаразд. Вiдлежуся, коли вшиються на нiчне полювання.

У моїх був один ритуал, який виконували перед нiчними походами: ставали колом голова до голови – i починали кiлькахвилинний концерт. Коли вони вперше завили на рiзнi голоси, стало моторошно. Нiхто не вчив їх цього, i я не второпав, у кого першого заговорив голос кровi, хто перший перейшов на високi ноти. Здавалося, вони одночасно зрозумiли, що, утворивши магiчне коло з братами, дивлячись у небо, вони сповiстять округу про свої намiри.

Хто не чув вовчого виття, тому важко пояснити, що це таке. Хор моїх переяркiв ще не був злагодженим та досконалим. Вони вили високими голосами, але час вiд часу проривалося якесь плямкання, немов щось жували. Тої миті вони нагадували ремигаючих жуйки пiдлiткiв. Часом їх уривчастий гавкiт з елементами вищання скидався на пiдвивання молодих псiв, та ще й хтось зі співочої трійці обов’язково давав півня.

…Це сталося в серединi серпня, два мiсяцi тому. Я пiшов на базу, де на мене чекала чергова передача. Туша була на мiсцi, чистий одяг, хлiб, помiдори… Менi вже кiлька днiв нестерпно хотiлося помiдорiв – я написав про це Мироновi минулого разу. Помiдори не залишали чужих рiзких запахiв, тому можна було дозволити собi таку розкiш. Жадiбно вгризся у стиглий соковитий м’якуш, заразом вiдкушуючи вiд буханця хлiба великi куснi. Серед речей та продуктiв цього разу дiстав два листи – службовий та вiд Богдана, одного з моїх друзiв-альпiнiстiв, з яким ходили на Ельбрус. Вiн писав менi приблизно раз на мiсяць.

«Загинув Шарабура. 10 липня вони рiзали дерева на шкiльному подвiр’ї… Трагiчна випадковiсть, у яку важко повiрити. Найближчими днями вiн збирався до Швейцарiї, на Матерхорн».

Прочитав цi рядки кiлька разiв. Автоматично доїв помiдори з хлiбом. Не розбираючи смаку. Тоді зробив короткий запис спостережень для передачi в центр, помiняв джинси, спакував одяг, який слiд випрати.

I пiшов до своїх, тягнучи за собою козячу тушу. Над шлунком закам’янiло немов нарив, смикало раз по разу.

Шарабура був моїм другом. Коли ми знайомилися, вiн сказав: «Iгор Шарабура, в народi Шарiк». Вiн був вiдомий скелелаз, альпiнiст. Ми ходили разом на кавказькi вершини, кiлька разiв пiднiмалися на найвищi гори свiту, мерзли на ночiвлях у базових таборах