Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

перед останнiм пiдйомом на чергову гору-семитисячник, звикали дихати в умовах кисневого голоду, стояли на вершинi – прозаїчно, без героїчних думок, мружачись вiд шквального вiтру та зiщулившись вiд пекельного холоду, i сподiваючись на те, що нам тепер пощастить спуститися донизу, що гора, дозволивши пiднятися, вiдпустить нас живими й неушкодженими. Поверталися спустошенi, аби через деякий час планувати нову експедицiю… Шарабура мав свiй ритуал: перед пiдйомом хрестився зi словами: «Господи, поможи всiм добрим людям у їхнiх добрих справах, а нам – бiльше вiд усiх!»

Я не встиг сказати йому, вирушаючи в заповiдне урочище за Добромилем, що певний час, не знаю скiльки – може, два мiсяцi, а може, два роки – житиму в горах, із вовками. Вiн сам про це згодом дiзнався, передав менi сюди листа: «Коли твiй експеримент закiнчиться – пiдемо на Мак-Кiнлi у приполярнiй Алясцi. Я на тебе чекатиму».

Коли ввечерi на пiдвищеннi мої стали в коло, пiдняли морди i над горами попливло пронизливе виття – у мене за грудиною, бiля серця, луснув нарив, гаряча важка хвиля стрiмко пiшла вгору i хлинула в нiчне небо протяжним розпачем. Стоячи на колiнах, я розхитувався разом iз вовками, захлинаючись, закинувши голову, – i повiтря коливалося вiд нашого багатоголосого реквiєму. Крик виривався, роздираючи горло, поштовхами, вихоплювався назовнi хижим тембром, на який не здатен людський голосовий апарат. Душу трусило й вивертало.

До тiєї ночi я думав, що знаю самотнiсть, був певен, що вона нiма. Справжня самотнiсть, виявляється, мала голос – i це було звiряче виття.

За увесь цей час, за всi мiсяцi, я жодного разу не захворiв. Органiзм увiмкнув потужну систему самозахисту – нiщо мене не брало в екстремальних умовах. Спочатку, щоправда, вiд змiни їжi та вiдсутностi гарячого харчування частенько крутило живiт, але згодом минуло, органiзм адаптувався, скинув зайве, змiцнiв м’язами. Я почувався як нiколи дужим i сповненим сил. Ноги зробилися пружними й витривалими, на животi знову проступили м’язи-кубики, якими пишався в армiї. Мене навiть застуда не брала, хоч минула зима була не надто лагiдна. В особливо холоднi ночi, коли мої вирушали на полювання, я залишався в непаленiй хатi, вкриваючись лахами, серед яких не мало бути овечих та баранячих шкур.

А тут мене розiбрало. Температура стрибнула до запаморочення. Я навiть не мав сили дiстатися до бази. Залишився зi своїми, i вони нiкуди не пiшли й не влаштували вечiрнього концерту на пагорбi з трьох голосiв. Повлягалися довкола мене: двоє – зi спини, один у ногах, закрили з усiх бокiв своєю густою пружною шерстю, вiд запаху якої крутило в носi. Широкими жорсткими язиками вилизали обличчя, очi, шию. «А, кобеляки, – пручався я, – рятуєте?… Якби був безнадiйний, ви б зi мною не валандалися».

Вони дивилися на мене зi спiвчуттям. Вночi наснилося, нiби лежу бiля вогнища. Грiє так, що треба встати i вiдiйти подалi, але ноги не йдуть. На свiтанку прокинувся увесь мокрий. Мої ще тiснiше пiдсунулися до мене, завурчали, похропуючи, – i я знову провалився в сон.

А зранку пiдхопився – голова свiжа, лише слабкiсть у тiлi. Одяг висох на менi, думки прояснилися. Хiба пити кортiло.

Жiноча тема

…Осiнь наближалася до середини жовтня. На стiнному календарi в хатi я обводив днi – не викреслював, саме обводив, аби мiсяцi не виглядали викресленими з життя. Робив це автоматично, бiльше для порядку, щоб правильно позначати дати спостережень i не пропускати днi, коли треба забирати тушi з дровiтнi.

Навколо щось ледь помiтно з дня на день мiнялося, осiнь входила у свою зрiлiсть. Цього ранку туман загус настiльки, що можна було побачити перед собою завислi в повiтрi крапельки вологи. Вони коливалися, нiби хтось легенько на них дмухав. Ми паслися у ягiдних кущах, язиками та сухими губами знiмали ожину з гiлок, ковтали, насолоджуючись солодкою прохолодою.

Аж раптом із мочарiв почувся крик – переляканий, на однiй нотi. I – обiрвався. Я прислухався, сiрi нашорошили вуха. Жiночий голос.

Якась бiдака заблукала в туманi, а може, й втрапила у трясовину. Вовки потрусили подалi, в протилежному вiд мочарiв напрямку, розтанули в молоцi. Я пiшов на голос.

…Вона була вже по пояс у драгвi – борсалася, намагаючись вибратися з пастки, i лиш сильнiше загрузала у трясовинi. Жодної живої душi поблизу.

Я скинув куртку, зняв кросiвки, аби не заважали. Зламав грубу лапату гiлку, потягнувши її щосили донизу, пiдсiк ножем. Ще одну, i ще… Наробив шуму. Але жiнка – збоку було видно скривлене жахом обличчя – цього не чула. Вистелив собi шлях гiлками вiд купини з сухою травою на вершечку до iншої такої ж купини, нахилив щосили стовбур молодої берези, й тримаючись за неї однiєю рукою, обережно лiг на саморобну гатку з гiлок.

Щойно пiдповз до жiнки, простягнув найдовшу та наймiцнiшу галузку, як вона, озирнувшись, одразу й вчепилася мертво, обома руками. З несподiваною силою потягла на себе. Глянула – i ледь не випустила березову гiлку. Та вибору вона не мала. Опанувала себе, iз самовладанням у неї виявилося все гаразд. У шоковому станi, а без iстерики! Нiчого пiдказувати не довелося.

Прокрутила гнучку лозину навколо правої долонi, утворивши надiйну петлю, аби гiлка не вихопилася з рук. Молодець. Вiдзначив це, подумки похваливши незнайомку, вiльною рукою пiдтягнувся по березовому стовбуру й посунув гiлку на себе… Довелося трохи поборсатися на поверхнi болота, визволяючи цю необачну роздойму. Коли ж вiдстань мiж нами скоротилася, перехопив її руку, стиснув зап’ястя… Далi – справа технiки.

Коли ми опинились у безпецi, вона протягло схлипнула. Її трусило – вiд холоду, вiд страху.

В очах – жах. Перед гнилою пащею трясовини, перед незнайомцем, схожим – я цiлком це усвiдомлював – на болотяного чорта.

Мокрий брудний одяг облiпив її всю, перетворивши на живу статую.

Я ступив було до неї, проте ще бiльше налякав. Довелося мовчки показати їй напрямок до найближчого села. Туман уже майже розсiявся, вiдкрив за деревами лiсову стежку до хат. Заблукати тут було неможливо. Вона озирнулася – й побiгла. Я теж глянув поза себе – невже побачу вовчi постатi? Нiкого.

Щоб мати певнiсть, що нiчого бiльше не трапиться, йшов за нею до села. Вона б мене не побачила, якби озирнулася. Хата, до якої вона поспiшала, виявилася першою вiд лiсу.

…Темрява давно накрила улоговину, замок i усе довкола, а я нiяк не мiг заснути. В очах стояла iржава поверхня трясовини… Переляканi очi… Облiплена мокрим одягом жiноча фiгура… Надiйна будiвля, яку я зводив мiсяцями, у якiй навчився