Читати книгу - "Термінатор"

Першим потягом Різа було схопитися за зброю, але Сара відштовхнула його.

— Ні, Різе, ні! — вигукнула вона. — Вони тебе вб’ють!

Безумовно, перевага на боці поліції. Проти стількох стволів нічого не вдієш. Але ж він не може віддати Сару до рук закону! Він мусить битися. Цікаво, чи знищено Термінатора? Звідти, де вони стояли, потрощеної машини Термінатора видно не було.

У Сариних очах були тривога й страх. Здивований Різ зрозумів, що вона хвилюється через нього.

— Не роби цього, будь ласка, — благала вона.

Різ неохоче відпустив приклад «ремінгтона», і Сара пожбурила автомат якнайдалі.

— Гей там, у «кадиллаку», — суворо гукнув офіцер. — Руки! Мерщій!

Сержант Кайл Різ підкорився і підніс руки догори. Наступної миті їх разом із Сарою витягли з машини й одягли наручники. Двоє поліціянтів почали оглядати понівечену машину патрульного за номером один-А-дев’ятнадцять.

— Неймовірно, але там нікого немає! — здивовано мовив один з офіцерів. «Що це означає?» — подумала Сара.

Дівчина бачила, як Різ рвучко озирнувся: він на власні очі хотів переконатися, що машина порожня. Відповідь, на яку очікувала Сара, було написано на його обличчі: на них чекають випробування.

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Управління поліції Лос-Анджелеса, Відділ захисту громадян, 1.06 ночі

Сара сиділа в кабінеті Трекслера, напружено розглядаючи малюнок тканини на канапі. Немов у тумані до неї долітали чиїсь кроки та уривки телефонних розмов — поліцейська дільниця жила власним життям. Предмети в кімнаті раз по раз починали розпливатися — це на очі їй знову наверталися сльози. Міс Коннор зовсім не хотіла думати про почуте годину тому від лейтенанта Трекслера. Але знала: відтепер думки про це переслідуватимуть її протягом життя.

Увійшов Трекслер, обережно несучи дві склянки з кавою. За ним — ще один чоловік. Лисуватий рожевощокий товстун, у проникливих очах зблискували тривожні Вогники. Трекслер повільно наблизився до Сари. Він одразу побачив у неї кола під очима — вона ще не оговталася від шоку.

— Усе гаразд, Саро?

Сара ледь помітно кивнула, намагаючись ні на кого не дивитися.

— Ось, випийте, — запропонував Трекслер.

Дівчина слухняно взяла з його рук склянку, ковтнула кави, потім прикипіла очима до якоїсь точки у просторі.

— Лейтенанте, — мляво запитала вона, — чи ви певні, що це вони?

Трекслер поволі кивнув. Сара зазирнула йому в очі, шукаючи там хоча б натяк на сумнів.

— Мені варто оглянути… тіла. Можливо, це не…

— Їх уже впізнали. — Ця частина розмови була неприємна Трекслерові. Швидше би вже перейти безпосередньо до справи. — Немає жодних сумнівів, — за звичкою додав він.

Сара уявила спотворені тіла Джинджер та Мета, її єдиних друзів, її «родини» — вони лежать у вітальні в калюжі крові. Їх уже немає. Їх вирвали з життя назавжди. Тільки тепер вона повного мірою почала розуміти, що трапилося, і відчула фізичний біль.

— Господи!.. Джинджер… дівчинко моя! — Сара ледь чула власний голос. — Пробач мені…

Її рука затремтіла, і гаряча кава мало не вилилася дівчині на коліна, але Трекслер встиг перехопити склянку.

— Capo, — лейтенант указав на огрядного товстуна, що стояв біля дверей. — Це доктор Сілберман.

— Привіт, Capo, — мовив Сілберман із силуваною приязністю, за якою приховувалася цілковита байдужість.

— Будь ласка, перекажіть йому все, про що ви довідалися від Різа, — вів далі Трекслер. — Зробіть мені таку послугу.

— Добре, — прошепотіла дівчина. — Ви лікар?

— Психолог-криміналіст, — відповів товстун. «Здається, тип не надто приємний», — вирішила Сара. Хоча, на своїй справі, мабуть, розуміється. А їй так потрібні відповіді на ці дошкульні питання… Чому її нормальне, спокійне життя раптом перетворилося на якесь жахіття? Чому Джинджер та Мет лежать у калюжі крові? Чому хтось прагнув убити її, Сару? Невже Різ має рацію, і це не якась прикра випадковість, а її, Сарина, провина?

— Різ божевільний? — запитала Сара, не відводячи очей від незворушної фізіономії доктора Сілбермана.

— Хтозна-хтозна, — протяжливо вимовив він. — Саме це ми й хочемо з’ясувати, чи не так?

* * *

Різові руки було міцно стягнено за спиною та прикуто до задніх ніжок стільця. Перед ним стояв звичайний дерев’яний стіл з чорною пластмасовою попільничкою, з протилежної стіни дивилося велике дзеркало. Біль у спині посилювався, але Різ не звертав на те уваги. Так навіть краще. Це допомагало не заглиблюватися в зміст питань, поставлених високим худорлявим чоловіком, який ходив кімнатою сюди-туди.

Вукович зупинився за спиною бранця та поглянув на Різову потилицю. Напевне, неабияк болить, але м’язи шиї розслаблені, отже, біль зносить добре. Вукович повільно обійшов навколо столу й зазирнув у вічі хлопцеві. Той виглядав цілком байдужим. Так, дивно. «Не до вподоби мені такі диваки», — подумав Вукович.

— Добре, приятелю, — мовив він. — Давай від початку. Чи давно ти знаєш Сару Дженет Коннор? — Різ і далі досліджував стіну за спиною Вуковича й лічив дірочки в одній із плит. Він нарахував сто тридцять вісім.

— Кайл Різ, — повторив він. — Сержант, зв’язківець, номер ДН 38…

— …416, — закінчив за нього Вукович. — Твій ідіотський номер мені вже відомий. Може, досить вже гратися у героїв? Ми знаємо, що ти не є військовим, до жодного військового підрозділу не належиш. Загалом, як нам відомо, ти не зареєстрований ніде.

Вукович запалив «Кемел».

— Це мені не подобається. Зовсім не подобається. Схоже, ми змарнуємо у цій кімнаті чимало часу, а мені в таких випадках може урватися терпець…

Різ слухав Вуковича краєм вуха, думаючи про завдання, про Сару. Ці хлопці робитимуть усе можливе, щоб звести її зі світу. Ні, дозволити цього не можна.

— Де Сара Коннор? — раптом спитав Різ.

— Про неї можеш не турбуватися. Подбай краще про себе, — владно відповів Вукович. Але обидва розуміли, що сильнішим тут є той, кого приковано до стільця.

— Де… вона? — прогарчав Різ.

— У безпечному місці.

— Вона померла, — байдуже мовив Різ і зосередив увагу на плиті над головою Вуковича. Той відчув, що втратив ініціативу в розмові, але не міг второпати, як це сталося. Він розлютився.

— Слухай-но, розумнику… — почав поліціянт, але увірвався на півслові, бо двері до кімнати прочинилися.

На порозі стояв Сілберман. Психолог швидко поглянув на чоловіків, відчув у повітрі ворожість та вимушено посміхнувся.

— Мирно спілкуємося, джентльмени? — спитав він і поглянув на Вуковича. — Тепер моя черга, сержанте.

— На здоров’я, — з огидою пробуркотів Вукович і неквапливо вийшов з кімнати.

У холі на нього чекав Трекслер.

— Ну? — запитав він.

— На такому