Читати книгу - "Безкінечна війна"

— Виглядає, втім, непогано. Нічого не поробиш, мода є мода. — Більшість молодих жінок, які зустрілися мені на шляху до Асамблеї, були одягнені аналогічним чином: щось дуже схоже на звичайну сорочку з обширними прямокутними вирізами з боків. Вирізи починалися біля пахв, а закінчувалися там, де у вас сам собою виривався вигук «Гм!». Наряд вимагав від господині великої стриманості в рухах і не меншої віри в силу статичної електрики.

— Ти вже бачив зал? — Запитала Мерігей і взяла мене під руку. — Ходімо, конкістадор.

Ми пройшли крізь автоматичні двері, і я тут же зупинився, вражений. Хол був таким величезним, що можна було подумати, що знаходишся десь зовні.

Зал представляв собою коло близько ста метрів в діаметрі, стіни піднімалися на висоту шістнадцяти або сімнадцяти метрів, замість стелі був прозорий купол — я пригадав, що бачив цей купол під час посадки, — крізь який було видно язики і спіралі сірого снігу, які вітер проносив повз нього. Стіни покривала мозаїка — тисячі фігурок представляли в хронологічному порядку історію досягнень людини. Не знаю, скільки часу я так простояв.

Пройшовши через хол, ми приєдналися до компанії наших хлопців — відважні ветерани пригощалися кавою. Кава була синтетичною, але все одно краще, ніж соя. На превелике моє розчарування виявилося, що тютюн на Землі тепер майже не вирощують, а в деяких країнах його навіть заборонили — щоб зберегти придатний для обробки грунт. Тому те, що можна було дістати, коштувало жахливо дорого, і якість залишала бажати кращого — це в основному був самосад, його вирощували любителі де-небудь в балконних ящиках або на крихітних двориках. Єдиний хороший тютюн привозили з Місяця, і ціни були буквально астрономічні.

Зате було вдосталь дешевої марихуани. У деяких країнах, наприклад у США, її взагалі можна було отримати безкоштовно. Вона вирощувалася і розподілялася урядом.

Я запропонував Мерігей сигарету з «травою», але вона відмовилася:

— Доведеться звикати поступово, я вже спробувала одну, вона мене мало не «вимкнула».

— Зі мною те ж саме.

Літній чоловік у формі ввійшов у наш куточок, груди мундира прикрашав справжній вінегрет з нагородних планок, плечі його були обтяжені п'ятьма зірочками кожне. Він доброзичливо нам посміхнувся, коли майже половина людей схопилася на ноги. Я ж залишився сидіти, відчуваючи себе у вищій мірі цивільним.

— Добрий вечір, добрий вечір, — сказав він, жестом запрошуючи сідати. — Радий бачити вас. У настільки численному складі.

«Численному? Тут заледве половина від нашого початкового загону».

— Я — генерал Джері Манкер, начальник кадрового відділу СООН. Через кілька хвилин ми відправимося ось туди, — він кивнув у бік Залу Асамблеї, — для проведення невеликої церемонії. Потім ви будете вільні, ви заслужили відпочинок. Зустрітися з світом, побайдикувати пару місяців. Все, що завгодно. Тільки тримайтеся подалі від репортерів.

Але перш дозвольте сказати вам ось що: після цих місяців відпочинку ви захочете чимось зайнятися, крім того, гроші теж можуть знадобитися…

Як я і думав, це виявилося тим, чим зустрів нас ще генерал Ботсфорд на Старгейті — «… вам знадобиться робота, і армія — єдина робота, яку ви напевно зможете отримати».

Сповістивши нас, що через кілька хвилин до нас приєднається супроводжуючий, який відведе нас в Зал, генерал покинув наше товариство. Залишок часу ми розважалися перерахуванням достоїнств надстрокової служби.

Супроводжуючий виявився симпатичною молодою жінкою, яка без труднощів побудувала нас в алфавітному порядку (вона явно дотримувалася схожих з нами думок про військових) і повела через хол.

Перший ряд делегатів звільнив для нас свої місця. Мені дістався стіл з табличкою «Гамбія», за яким я присоромлено прослухав промову про наш героїзм і самопожертву. Генерал Манкер викладав вірні факти, тільки трохи неправильними словами.

Потім нас викликали одного за іншим, і містер Ойкну вручив кожному золоту медаль вагою, напевно, в цілий кілограм. Потім він виголосив промову про людство, згуртоване спільною метою, поки нас знімали приховані телекамери. Надихаюче видовище для громадян Землі… Потім ми потягнулися до виходу під бурю оплесків. Мені чомусь не було радісно.

У Мерігей не залишилося живих родичів, і я запросив її до себе. Біля центрального входу в Асамблею тинявся натовп роззяв, тому ми скористалися іншим виходом, піднялися випадковим ліфтом на кілька поверхів і тут абсолютно загубилися в лабіринті рухомих доріжок та ескалаторів. Тоді ми звернулися за допомогою до електронної скриньки на перехресті і так дісталися додому.

Я розповів ма про Мерігей і що ми будемо жити разом. Вони тепло привіталися, і мама посадила нас у вітальні, подбала про напої і відправилася готувати обід. До нас приєднався Майк.

— На Землі вам буде жахливо нудно, — сказав він після звичайного обміну люб'язностями.

— Не знаю, — сказав я. — Армійське життя теж не велика розвага. Всяка зміна…

— Ти не знайдеш роботи.

— Так, фізика з мене вже не вийде. Двадцять шість років — все одно, що геологічна епоха.

— Ти взагалі не знайдеш ніякої роботи.

— Чому? Я думаю знову піти вчитися і отримати ще раз ступінь магістра, можливо, буду продовжувати… Майк похитав головою.

— Вільям, нехай скаже, — неспокійно засовалася Мерігей. — Здається, він щось знає.

Майк спустошив свій стакан і покрутив його, спостерігаючи за шматочками льоду на дні.

— Вірно. Ти знаєш що Місяць — це територія СООН, всі ми там працюємо на Сили, військові або цивільні — все одно. І ти знаєш, як розносяться чутки.

— Стара армійська розвага.

— Ось-ось. Ну, так я чув дещо. — Він махнув рукою. — Дещо про вас, про ветеранів, і постарався цей слух перевірити. Він виявився правдою.

— Радий чути.

— Стривай радіти. — Він поставив склянку на місце, витягнув сигарету, покрутив і сховав назад. — СООН має намір будь-яким способом схилити вас до повернення в армію. Вони контролюють Бюро Працевлаштування, і, будь спокійний, ти опинишся або погано навченим, або занадто добре навченим для будь-якої роботи, яку б ти не пробував знайти, — крім армійської служби.

— Ти впевнений? — Запитала Мерігей. Ми обидва знали досить багато і розуміли, що СООН цілком може таке влаштувати.

— Клянуся Господом Богом. У мене є знайомий в місячному відділенні Бюро. Він показав мені наказ — все дуже ввічливо сформульовано. І в дужках — «без винятків».

— Може, коли я закінчу коледж…

— Ти не потрапиш в коледж. Не проб'єшся крізь лабіринт стандартів і обмежень. Спробуєш натиснути — скажуть, що ти вже старий… прокляття, я не зміг пробитися на доктора, і це в моєму віці, а…

— Так, я знаю, я на два роки старший, ніж потрібно.

— Саме так. Або все життя проживеш