Читати книгу - "Аку-аку"

Та один з нас, кидаючись у море за дітьми, залишив на березі капелюх, куди поклав годинника. Поки він рятував дітей, хтось із остров'ян украв годинника. Це була, звичайно, дрібниця. Тому мене дуже вразив патер Себастьян, коли я вперше після нещасного випадку зустрів його на кладовищі.

— Який жах трапився з дітьми, — тільки й міг я сказати.

— Ще гірше вийшло з украденим годинником, — відповів патер Себастьян.

— Що ви кажете? — спитав я, не вірячи своїм вухам. Патер Себастьян поклав мені руку на плече і спокійно, не міняючи виразу обличчя, сказав:

— Від смерті нам не втекти, але це не значить, що ми повинні красти.

Я ніколи не забуду тих слів. Я раптом знову відчув, що зустрів тут, на острові Пасхи, велику людину — можливо, найбільшу з усіх, яких мені доводилось коли-небудь зустрічати, його віра була правдою життя, а не тільки мудрими словами, які виголошують у неділю в церкві. Він учив інших того, в що вірив сам.

Про цей випадок патер Себастьян не сказав більше жодного слова, і ми разом пішли назад до селища.

Через кілька днів я знову зустрів патера Себастьяна. В ці дні я наказав припинити всю роботу, але остров'янам це не подобалось. «Коли сонце зійшло і сіло, потім знову зійшло, то це було вчора. А сьогодні — це сьогодні», і вони знову хотіли працювати, щоб одержати більше продуктів і товарів.

На східцях біля свого будинку сидів бургомістр і витісував птахо-людину, аж тріски летіли. Коли наш джип проїздив повз нього, він закричав і помахав нам рукою, показуючи свій витвір. Ми зупинились біля маленької чистої хатини патера Себастьяна, яка біліла за грядкою яскраво-червоних квітів, поруч з церквою. Я виліз із машини й зайшов на подвір'я. У вікно я побачив священика. Він покликав мене в свою маленьку робочу кімнату. Патер Себастьян сидів за столом, заваленим паперами й листами. Позаду на стіні висіла полиця, на якій стояли книги найрізноманітнішими мовами. Вони утворювали своєрідну раму навколо старого бородатого мудреця, що сидів, відкинувшись біля столу, в білій сутані з опущеним капюшоном. Бракувало тільки великого гусячого пера в чорнильниці: патер Себастьян писав авторучкою, однак за прес йому правила велика кам'яна сокира. Старий священик у двадцятому столітті здавався анахронізмом. І все-таки він почував себе серед нас, як дома, хоч він однаково скидався на монаха із середньовічної картини, на бюст староримського філософа і на портрет ученого із старогрецької вази чи з шумерської фрески. Здавалось, що він живе уже не одну тисячу років, але його голубі очі, обрамовані веселими зморшками, світилися бадьорістю. Сьогодні він був якийсь схвильований, щось не давало його серцю спокою. Він попросив мене направити групу для розкопок в один куточок острова, який посідає велике місце в легендах і оповіданнях остров'ян.

І я двадцятий раз вислухав переказ про рів Іко, або земляну піч довговухих. Усі, хто відвідував острів Пасхи, чули цю легенду; всі, хто писав про таємницю острова, згадують її. Остров'яни показували мені місце, де колись був рів, і ладні були без кінця розповідати його історію. Патер Себастьян записав переказ у свою книгу. Тепер він сам розповів мені легенду і просив виділити людей для розкопок рову.

— Я вірю в цей переказ, — сказав він, — хоч наука вважає рів природним. Але ж вона теж може помилитись. Я знаю остров'ян. Легенда про рів надто жива, щоб бути вигадкою.

Спогади про оборонний рів довговухих зберігаються століттями в пам'яті остров'ян. Це було тоді, коли закінчився похід статуй. Легенда народилася в голубому мороці минулого й розповідає про катастрофу, яка поклала край золотому вікові острова. Колись у давнину до острова дісталось два народи і поселилися в сусідстві. Один з них мав чудний вигляд: чоловіки й жінки підвішували собі до мочок тягарці й штучно витягували вуха аж до плечей. Тому їх називали ханау еепе, тобто довговухі. Їхніх сусідів звали ханау момоко, тобто коротковухі.

Довговухі були дуже енергійними людьми, вони працювали не покладаючи рук і змушували коротковухих допомагати їм споруджувати мури та статуї. Це викликало незадоволення у коротковухих. Якось довговухі задумали очистити весь острів від каміння, щоб можна було обробляти землю. Роботу почали на плато Поїке, у східній частині острова. Коротковухим довелося носити каміння до кручі і скидати його в море. Тому сьогодні ви не знайдете на зарослих травою схилах Поїке жодного каменя, хоч решта острова геть усіяна чорними та червоними валунами і уламками лави.

Але скоро коротковухим урвався терпець: їм набридло надсаджуватися для довговухих, і вони зважились на війну. Довговухі втекли на очищений від каміння півострів Поїке. Під командою свого вождя Іко вони викопали рів довжиною в три кілометри, який одділив плато від решти острова, і наповнили його гіллям та стовбурами дерев, так щоб він міг стати довгим вогнищем, коли б коротковухі насмілились атакувати їх. З моря Поїке захищала стрімка стіна висотою в двісті метрів, і плато перетворилось в гігантську фортецю, де довговухі почували себе в безпеці. Але один з них мав дружину з коротковухих, на ім'я Моко Пінгеї. Вона жила разом з чоловіком на плато. Моко виявилася зрадницею: вона пообіцяла коротковухим подати сигнал до нападу. В тому місці, де вона сидітиме і плестиме кошика, коротковухі зможуть пройти через рів.

Якось уночі розвідники коротковухих побачили, що Моко Пінгеї сидить і плете кошик на самому кінці рову Іко. Один за одним вороги пробрались повз неї, пройшли вздовж краю плато і, нарешті, оточили все Поїке. Другий загін коротковухих тим часом відкрито рушив до рову з боку рівнини. Довговухі, нічого не підозрюючи, запалили вогнище. Але тут раптом перший загін напав на них ззаду. Почався запеклий бій, і всіх довговухих, було спалено в їхньому ж рові.

Тільки трьом із них пощастило перебратися через рів і втекти в напрямку Анакени. Одного звали Оророїна, другого Bai, а ім'я третього не пам'ятають. Втікачі сховалися в печері, яку остров'яни показують ще й сьогодні, їх знайшли, двох тут-же закололи гострими списами, а третьому зберегли життя як останньому довговухому. Коли коротковухі витягли його з печери, він кричав своєю мовою «Орро, орро, орро» — але ніхто його не розумів.

Оророїну взяли в дім коротковухого на ім'я Піпі Хореко, який мешкав біля підніжжя гори Тоатоа. Там він одружився з коротковухою дівчинкою з роду Таоа і мав багато дітей, серед них Інакі-Лукі і Пеа. Ті, в свою чергу, теж мали багато дітей, нащадки яких