Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тітонька Поллі, Мері та всі Гарпери кинулися обіймати своїх воскреслих улюбленців і ледь не задушили поцілунками, дякуючи Богу за їх спасіння, а бідолашний Гек волів під землю провалитися, так йому було незручно. Він не знав, що йому робити і куди подітися від непривітливих поглядів. Він нерішуче рушив до дверей, збираючись дременути, але Том схопив його за руку і сказав:
— Тітонько Поллі, так не годиться. Треба, щоб і Геку хтось зрадів.
— Аякже, звісно. Я перша йому рада, біднесенькому сирітці!
І якщо від чогось Гек міг зніяковіти ще сильніше, ніж досі, то це хіба тільки від ласкавої уваги тітоньки Поллі, яку вона обрушила на нього.
Зненацька проповідник мовив гучним голосом:
— Подякуймо Господу, що дарує нам благословення своє! Співайте! Співайте від усього серця!
І всі прихожани заспівали. Врочисто зазвучав старовинний гімн, від якого, здавалось, здригнулося склепіння церкви, а пірат Том Сойєр, озираючись на хлопчаків, які йому заздрили, не міг не зізнатися самому собі, що це найкраща хвилина в його житті.
Коли віруючі виходили натовпом із церкви, вони говорили один одному, що хоча їх нахабно обдурили, вони, мабуть погодилися б знову пошитися в дурні, якби тільки знову почути гімн подяки, виконаний з таким натхненням.
Того дня Том отримав стільки запотиличників та поцілунків (в залежності від настрою тітоньки Поллі), скільки до того не мав за цілий рік; він і сам не міг би сказати, в чому більше проявлялась тітоньчина любов до нього та вдячність Богу — в поцілунках чи штурханах.
Розділ XVIII
Це й була велика таємниця Тома — він надумав повернутися додому разом із братами-піратами і побувати на власному похороні. В суботу, коли вже смеркло, вони переправились на колоді через Міссурі, вибрались на берег за п’ять-шість миль нижче від містечка, переночували в лісі, а перед світанком дісталися до церкви манівцями й лягли подрімати на хорах серед хаосу поламаних лавок.
У понеділок вранці за сніданком і тітонька Поллі, й Мері були дуже ласкаві до Тома й наввипередки догоджали йому. Розповідям не було кінця-краю. Посеред розмови тітонька Поллі сказала:
— Ну добре, Томе, я розумію, що вам було весело мучити всіх ледь не цілий тиждень; але як у тебе вистачило жорстокості заради жарту катувати й мене? Якщо ви зуміли припливти на колоді на власний похорон, то, певно, можна було придумати, як натякнути мені, що ти не помер, а лише втік із дому.
— Так, це ти міг би зробити, Томе, — додала Мері, — мені здається, ти просто забув про це, інакше так і зробив би.
— Це дійсно так, Томе? — запитала тітонька, і в її очах спалахнула надія. — Скажи мені, чи зробив би ти це, якби не забув?
— Я… чесно, я не знаю. Це б усе зіпсувало.
— А я думала, що ти мене хоч трішечки любиш, — промовила тітонька таким засмученим голосом, що Том розгубився. — Хоч би подумав про мене, все ж таки це краще, ніж нічого.
— Але ж, тітонько, не так все й погано, — заступилася Мері. — Просто він у нас неуважний; завжди кудись поспішає і тому все забуває.
— Шкода, якщо так. От Сід згадав би. Переправився б сюди і сказав мені. Дивись, Томе, згадаєш колись і пошкодуєш, що мало думав про мене, коли міг, а буде вже пізно.
— Тітонько, але ж ви знаєте, як я вас люблю!
— Може, і знала б, якби ти це якось довів.
— Тепер я шкодую, що не подумав про це, — сказав Том із каяттям у голосі. — Але знаєте, ви мені снилися. Це ж краще, ніж нічого, правда?
— Так то воно так, але сни й у котів бувають… То що ж тобі снилося?
— Ну, оце в середу вночі я бачив уві сні, ніби ви сидите біля ліжка, а Сід біля ящика з дровами, а Мері поруч із ним.
— Правильно, так ми й сиділи. Ми завжди так сидимо. Дуже рада, що ти хоча б уві сні про нас думав.
— І нібито мама Джо Гарпера теж була з вами.
— Правильно, і вона тут була! А ще що тобі снилося?
— Та багато чого. От тільки тепер усе переплуталося.
— А ти спробуй згадати — невже не зможеш?
— Нібито вітер… Нібито вітер задув… задув…
— Ну, згадуй, Томе! Вітер щось задув! Ну!
Том приклав палець до лоба, глибоко задумався, а потім радісно вигукнув:
— Тепер згадав! Згадав! Вітер задув свічку!
— Господи, помилуй! Далі, Томе, згадуй далі!
— І нібито ви сказали: «Чого це свічку задуває? Певно, двері…»
— Далі, Томе!
— Дайте мені подумати хвилинку, одну хвилинку… О, так! Ви сказали, що вам здається, нібито двері відчинилися.
— Щира правда, як те, що я зараз тут сиджу! Адже правда, Мері, я це казала? Далі!
— А потім… а потім… точно не пам’ятаю, але нібито ви покликали Сіда і звеліли йому…
— Ну? Ну? Що я йому звеліла, Томе? Що я йому звеліла?
— Звеліли йому… О, так! Ви звеліли йому зачинити двері.
— Ну от, їй-Богу, ніколи в житті нічого подібного не чула. Ось і кажіть після цього, що сни анічогісінько не означають. Треба негайно розказати все Сіріні Гарпер. Хай собі каже, що хоче, про забобони, тільки тепер їй не відкрутитись. Далі, Томе!
— Ну, тепер я вже чисто все пригадав. Потім ви сказали, що я не такий і поганий, просто бешкетник і маю вітер у голові, та вистрибую, як… от не пам’ятаю, як лоша, чи що.
— Так воно і було! Ох, Боже милостивий! Далі, Томе!
— А потім ви заплакали.
— Так, так. Заплакала. І не вперше. А потім…
— А потім місіс Гарпер теж заплакала і сказала, що Джо в неї теж такий і що вона жалкує тепер, що побила його за вершки, які сама й вилила.
— Томе! Дух святий зійшов на тебе! Ти бачив пророчий сон, ось що з тобою було! Ну, а що далі, Томе?
— А потім Сід сказав… він сказав…
— Здається, я нічого не говорив, — буркнув Сід.
— Ні, ти говорив, — втрутилася Мері.
— Та помовчіть ви, нехай Том договорить! То що ж він сказав, Томе?
— Він сказав… здається, він сказав, що мені там значно краще, ніж тут, але все ж таки, якби я поводився інакше…
— Ну ось, ви чуєте! Саме ці слова він і сказав!
— А ви йому звеліли помовчати.
— Саме так, звеліла!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Тома Сойєра», після закриття браузера.