Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

— А місіс Гарпер розказала, як Джо налякав її пістоном, а ви розповіли про кота і про ліки…

— Щира правда!

— А потім ще довго говорили про те, як нас шукають у річці, й що похорон буде в неділю, а потім ви з місіс Гар-пер обнялися та заплакали, і тоді вона пішла.

— Усе було саме так! Саме так! Це правда, як і те, що я тут сиджу. Томе, ти не міг би розповісти це краще, навіть якби бачив усе на власні очі! А потім що? Ну, Томе?

— Потім ви молилися за мене — я бачив, як ви молилися, і чув кожне слово. А потім ви лягли спати, і мені стало вас шкода, тому я написав на шматку кори: «Ми не потонули — просто пішли в пірати» і поклав кору на стіл біля свічки. А тоді ви нібито заснули, і обличчя ваше було таке добре уві сні, що я нібито підійшов, нахилився і поцілував вас у губи.

— Ой, Томе, та невже! Я б тобі за це все пробачила! — і вона схопила хлопчика й міцно притиснула до себе, від чого він відчув себе останнім негідником.

— Дуже чемно з його боку, хоча це був усього лише сон, — сказав Сід нібито сам собі, але досить голосно.

— Помовчи, Сіде! Уві сні людина поводиться так само, як чинила б і наяву. Ось тобі найбільше яблуко, Томе, я його берегла на той випадок, якщо ти раптом колись знайдешся; а тепер марш до школи. Слава Господу Богу, Отцю нашому небесному за те, що він повернув мені тебе, за його терпіння і милосердя до всіх, хто в нього вірує, хто дотримується заповідей його, і до мене, хоч я й недостойна. Але якби одні лише достойні мали його милість та допомогу в тяжку хвилину, то небагато знало б, що таке радість на землі та вічний спокій на небі. А тепер геть звідси, Сіде, Мері, Томе, — та мерщій! Набридли ви мені.

Діти пішли до школи, а тітонька Поллі попрямувала до місіс Гарпер з наміром здолати її невір’я дивовижним сном Тома. Коли Сід виходив з дому, він обачно стримався й не висловив думку, яка крутилася в нього в голові. А думав він буквально таке: «Дуже вже це дивно — запам’ятав такий довгий сон і жодного разу ні в чому не помилився!»

Яким героєм почувався Том! Він не скакав і не підстрибував, а крокував без поспіху й з гідністю, як і належить пірату, який знає, що на нього дивиться усе місто. І справді, всі на нього дивилися. Він намагався вдавати, ніби не помічає звернених на нього поглядів і не чує, що про нього говорять, коли він проходить мимо, хоча насправді насолоджувався цим. Малюки бігали за ним хвостиком і пишалися тим, що їх бачать разом із ним, а він не проганяє їх від себе: зараз він для них був чимось на кшталт барабанщика на чолі процесії або слона, що входить у місто поперед решти звіринцю. Ровесники Тома робили вигляд, ніби він нікуди не втікав, але все ж таки їх мучила заздрість. Вони віддали б усе на світі за таку засмагу та таку гучну славу, а Том не розлучився б ні з тим, ні з іншим, навіть якби йому запропонували за це стати власником цирку.

У школі всі діти так носилися з ним і з Джо Гарпером та дивилися на них такими захопленими очима, що обом героям не знадобилося багато часу, аби неймовірно запишатися. Вони почали розповідати про свої пригоди слухачам, які згорали від цікавості, — проте лише почали: де вже тут було хутенько закінчити, коли невичерпна фантазія давала їм все новий і новий матеріал. А коли нарешті Том і Джо дістали люльки й почали спокійно пускати димок, їхня слава злетіла на недосяжну висоту.

Том вирішив, що тепер може не звертати на Беккі Тетчер жодної уваги і обійтися без неї. Йому досить лише слави. Він буде жити задля слави. Тепер, коли він отримав таку популярність, Беккі, можливо, захоче помиритися з ним. Що ж, нехай, — вона дізнається, що він також вміє бути байдужим, як дехто. Незабаром прийшла Беккі. Том вдав, ніби не бачить її. Він підійшов до гурту хлопчиків та дівчаток і завів з ними розмову, а краєчком ока спостерігав, як Беккі, розчервоніла, з блискучими очима, весело бігає подвір’ям, нібито ганяючись за подругами. Дівчинка радісно скрикувала, коли вдавалося спіймати котрусь із них, однак Том помітив, що вона доганяє когось саме поблизу нього і, спіймавши, обов’язково крадькома поглядає на нього. Це дуже полестило його самолюбству, і Том вперся ще сильніше, замість того, щоб здатися. Він вирішив нізащо не поступатись, розуміючи, чого домагається Беккі. Тепер вона перестала бігати й нерішуче проходжувалась неподалік, сумно поглядаючи на Тома, і навіть двічі зітхнула. Тут вона помітила, що Том більше, ніж з іншими, розмовляє з Емі Лоуренс. Серце в неї тенькнуло і тривожно забилось. Дівчинка хотіла відійти подалі, але натомість неслухняні ноги вели її все ближче до того гурту, де був Том. Вона почала розмовляти з однією дівчинкою, яка стояла біля Тома.

— Ой, Мері Остін! Погане дівчисько, ти чому пропустила недільну школу?

— Я була, хіба ти мене не бачила?

— Була? А де ти сиділа?

— У класі міс Пітерс — там, де й завжди. Я тебе бачила.

— Справді? Дивно, як це я тебе не помітила. Я хотіла поговорити з тобою про пікнік.

— Як добре! А хто його влаштовує?

— Моя мама.

— Чудово! А мене вона запросить?

— Звісно, запросить. Адже пікнік для мене. Вона покличе всіх, кого я захочу, а тебе я неодмінно запрошу.

— Я така рада! А коли це буде?

— Незабаром. Певно, на канікулах.

— От буде весело! Ти запросиш усіх хлопчиків та дівчаток?

— Так, усіх моїх друзів… або тих, хто хоче зі мною дружити, — і Беккі потай глянула на Тома, але він у цю мить розповідав Емі Лоуренс про грозу на острові й про те, як блискавка розбила величезний платан «на дрібнесенькі трісочки», коли він стояв «лише за три кроки»…

— А мені можна прийти? — поцікавилась Гресі Міллер.

— Так.

— І мені? — запитала Саллі Роджерс.

— Так.

— І мені теж можна? — запитала Сюзі Гарпер. — І Джо?

— Так.

Усі, крім Тома та Емі, один за одним, радісно плескаючи в долоні, напросилися на запрошення. А Том тим часом спокійненько