Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Графиня 📚 - Українською

Читати книгу - "Графиня"

422
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Графиня" автора Володимир Лис. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 53
Перейти на сторінку:
кімнату, піде, я вам обіцяю, ваша милість», — ось що сказала медсестра по-польськи.

Якісь неясні картини, обриси — дорога, старий палац, парк — виринають перед моїми очима. Я наче йду тим парком. Йду повільно, немов чогось боюся.

І бачу, як з палацу виходить жінка, одягнута якось чудернацьки — так одягалися, пригадую, століття чи й два тому — у довгій білій сукні, що дістає землі, у білому капелюшку й білих рукавичках. Хто ця жінка, звідки я її знаю?

Я відчуваю, що ось-ось закричу — від жаху й розпачу. Жаху й розпачу, і ще чогось, схожого на почуття, почуття, почуття… кохання до цієї жінки.

Розплющую очі, які я, виявляється, заплющив начеб мимоволі, бачу перед собою стелю і ту саму тьмяну лампочку. Зникла картина, що постала, було, переді мною, зате мене огортає ще більший жах — я знаю, я боюся, що ось-ось повернеться медсестра і повідомить мені про щось страшне, щось таке, чого і чекаю, і боюся…

XXVII

Я відчиняю вікно, і прохолодне вранішнє повітря обдає моє розпашіле зі сну тіло. Осіннє повітря. На гілці яблуні, яка здається рукою, простягнутою мені назустріч, — до неї я можу дотягтися, навіть не висуваючись з вікна — висить тоненька біла павутинка.

— Замерзнеш, — каже мені Олег.

— О цій порі? — іронізую я, не обертаючись.

— Ти ж відома змерзлячка.

Я тихенько сміюся, виставляю руку і намагаюся торкнутися до павутинки. Та біля самої білої ниточки спиняю руку. Майнула думка написати цю павутинку, таку тендітну, беззахисну, ледь помітну серед великого старого саду. І назвати картину просто: «Павутина». Чи «Павутинка в старому саду». Треба буде лише продумати композицію.

— Що ти там побачила? — питає Олег.

— Наш світ, — кажу я. — Світ на гілці яблуні. Не віриш?

— То ти ще й поетеса? — дивується Олег.

— Усі художники трохи поети. А може, й не трохи. Інакше які ж вони художники?

Олег не відповідає. Мовчить хвилину чи навіть дві. Може, пережовує сказане мною?

Я не стримуюсь і обертаюся. І зустрічаю його захоплений погляд.

— З’їси, — кажу я.

— Із задоволенням.

Якщо по правді, то я знала, якими очима він дивиться на мене. Крізь яблуневе гілля до вікна просіюються вранішні сонячні промені. Вони, непевно, гарно підсвічують мою поставу в прозорій і короткій нічній сорочці. Шкода, що підвіконник сягає трохи вище моїх ніг. Хоча можна й перехилитися через цей недавно (перед нашим весіллям) пофарбований підвіконник, ще й трохи поворушити в повітрі стрункими, відчутно засмаглими за літо ногами, які, я знаю, добре контрастують із двома великими білими яблуками, з яких вони виростають. Чи динями?

— Я таки розумію, чому тебе назвали таким ім’ям, — каже Олег.

— Ти вже це казав, — задоволено, сміючись в душі, відповідаю я. — Не повторюйся.

— Але тоді я ще до кінця не усвідомив. Ну, йди ж до мене.

Голос стає у нього жалібним. Почув би хтось із його колег, нізащо не повірив би, що цей крутий чоловік може промовляти таким прохальним тоном.

Я нарешті повертаюся і йду назустріч його простягнутим рукам. Відчуваю себе повією, дорогою, дуже дорогою повією. Повією, яка продається власному чоловікові. Тому, кого називаю своїм чоловіком. Єдине моє виправдання — що він погодився грати ту роль, яку я відвела йому.

Падаю у його обійми, мої губи, щоки, очі приймають його поцілунки. Чи повія повинна на них відповідати? Законна жінка, дружина (яке гарне слово!) напевне.

Опиняюся під цим дужим чоловічим тілом, в моє входить теж сильна і не найгірша його частина. Вона дістається моєї середини, незбагненно солодкої глибини. Вона змушує мене перестати бути собою.

Він таки вміє кохатися, мій законний чоловік! Як би я не опиралася хвилям, що нестримно вели до безтями, намагаючись не застогнати, все ж він мене переміг і цього разу. І я зраділа цьому, підло, підступно зраділа. Підло — бо приємно було зазнавати такої поразки. Підступно — бо я ще раз зробила собі боляче. Солодкий біль, маєш, хвойдо і сучко. Сучко і хвойдо, ха!

Але, може, я вигадую цей біль і це сум’яття?.. Я подумала про те, повернувшись із польоту в забуття. Наше дихання поступово стишувалося, і я подумала (десь самісіньким краєчком підсвідомості), що треба прикинутися, наче я заснула.

Натомість я поцілувала Олега в плече. Легким, але ніжним поцілунком. Схожим на тихий зойк любих запечених губ, на яких осідало відчуття спраги. Олег поцілував мене. В щоку і в груди. В груди і щоку. Ще і ще раз. Наче кликав до чогось. Припадав і не міг відірватися.

— Як ти гадаєш, цієї ночі черговий псисько віддав Богові душу? — спитала я.

— У псів нема душі, я десь читав про це, — сказав Олег не відразу і начеб незадоволено.

— Здається, ти маєш рацію, — я сказала це якомога недбаліше. — І все ж таки…

— Думаю, що так, — погодився Олег і таки не стримався і додав: — Як ти можеш так швидко переключатися?

— Ти про що? — вдала я, що не зрозуміла.

— Так, — сказав Олег, — нічого.

Це було доброю ознакою — він таки не відважився мені відверто дорікнути.

Я рвучко підвелася і зіскочила з ліжка. Тієї ж миті почула брязкіт відра — десь там, на подвір’ї, поралася мама. Вона сповнена любові до дочки і зятя, вона обожнює нас і всіляко це підкреслює. Хоч я знаю справжню ціну цьому обожнюванню, цій материнській любові. Якби я не була вже досить відомою, як на свої двадцять три роки, художницею, якби мої картини не продавалися за досить добрі (особливо з точки зору матері) гроші, якби я не вийшла заміж за бізнесмена…

Роблю зарядку зовсім гола, навіть без сорочки, пробуджую бажання в Олега, сміюся над самою собою, а, здається, і над ділим світом. І бачу перед собою обличчя моєї старшої сестри Наталки, яка живе в селі неподалік Густого Лугу — невдахи, затурканої, з п’яничкою чоловіком, вічно поштурханої матір’ю, знервованої, з опущеним поглядом, ходою, наче її перекочує на своїх невидимих долонях вітер.

— Ти замориш себе, люба, — каже Олег.

— Люба чи Любо? — сміхотливо уточнюю, не забуваючи пустити стадо підступних бісиків.

— І те, й друге, — чую його несподівано хрипкий голос наче здалеку, ще інтенсивніше стрибаю, піднімаючи одна за одною ноги, торкаючись їх кінчиками інших кінчиків — пальців рук. Ось я геть розкрита, жодної таємниці, моє непоголене лоно, розкриваючись, кличе до себе всі темні сили цього дурного світу.

Домагаюся того, чого хотіла, — Олег теж зістрибує з ліжка. Але цього разу я спритно ухиляюся

1 ... 31 32 33 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Графиня», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Графиня"