Читати книгу - "Графиня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я бачила, бачила це, але переконувала себе, що ти, що Платон, мій Платон (яке слово!) — бездарний. Ти спитаєш — чому? Тому, що бачила поруч себе когось достойнішого, бо художниця (знаменита!), яка вийшла із якогось там задрипаного Густого Лугу, єдина і неповторна, не може поєднати долю з примітивним (нібито!) учителем малювання.
Гординя таланту! — ось, сказати б, у чім проблема.
Але я продовжувала кохати, чуєш, кохати і страждати. Моя гординя тепер квилить якимось птахом, підбитим, обскубаним, скиглить, наче бездомне собача, котре шкребеться об твій поріг. Чи об мій власний. Але не може його переступити.
І друга колізія, Платоне, яка виходить з першої, — це моє намагання реконструювати те, що вже було колись, відчути себе спадкоємицею (по духу, стилю, поведінці і т. д., аякже!) графині Ловиги. Венцеслави (яке ім’я!). Я вибирала її, не свою долю. Через стільки літ після неї.
Та тут фальш, як виявилося, було закладено в самій основі, бо був фальшивим портрет графині, який насправді ти написав. Портрет, що мене зачарував.
Після тієї фальші, вкладеної в ціле життя, тільки й лишається що божевілля чи гра в божевілля. Дай, Боже, справді не збожеволіти…»
На цьому лист обривався. Кому вона адресувала ці слова — мені чи собі самій? І чи справді Люба божевільна тепер?
Садом біг тихий, але холодний вітер. Під ноги нечутно падало пожовкле листя. Сутеніло — в саду і в моїй душі. І ходив садом, вже майже безлистим, самотній Любин голос.
«Господи, навіщо?» — прошепотів хтось за моєю спиною.
Я не спромігся озирнутися. Звучав голос, і падало листя. Один листок дуже повільно.
Вродлива дівчинка в білому платтячку все біжить і біжить назустріч сивому втомленому чоловікові, біжить і не може ніяк зупинитися.
Старий граф Ловига вірить, що її очима в обличчя йому ось-ось загляне безсмертя. Його власне безсмертя, маленький білий янгол приніс його, так він гадає.
Через два з половиною століття я напишу лже-портрет цієї дівчинки, вже графині.
XLII
Зрештою, я добився того, чого й бажав. За допомогою матері Люби, яку я переконав, що не їй, а таки мені доведеться доглядати її дочку, я забрав Любу з психлікарні до себе.
Я завжди поспішаю з уроків додому, щоб розігріти обід для моєї дружини. Як і сьогодні. Особливо вона любить каші — манну, вівсяну, з гречки. Я підношу ложку до її рота, і Люба слухняно розтуляє губи.
— Ще одну ложечку, — кажу я.
— Ще одну ложечку, — слухняно повторює Люба.
І раптом її очі оживають, спалахують незвичним вогнем. Вона щось наче намагається пригадати.
— Я на… ма… лювала, — раптом з натугою каже вона, винувато посміхаючись. — Намалювала. Картину. Там.
Я проводжу очима за її рукою і бачу аркуш картону, який стоїть біля стіни. На ньому безформно розмазані фарби. Вперше за півроку, відколи ми вдома, Люба проявила інтерес до того, що донедавна було сенсом її й мого життя, — до фарб, які мусять лишити слід на полотні. Чи ще на чомусь. І вперше вона говорить.
— Зна… знаєш… — Любин голос тремтить. — Знаєш, як я… назва… назвала… свою картину? — чую я зненацька голос Люби.
— Як?
— Портрет… портрет графині.
Я здригаюся. Стою і не знаю, що сказати. Перед очима калейдоскоп із якихось слів — я бачу його на диво виразно. Саме бачу. Але не можу зрозуміти жодного слова.
Я отямлююся від ніжного дотику. То Люба гладить мою руку. Зустрічаюся з її очима. Щось стискає мені груди, тисне й ніяк не може відпустити.
— Не плач, — чую я Любин голос. — Я… я… Я біля… біля тебе. Я, — вона затинається, — я з тобою.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Графиня», після закриття браузера.