Читати книгу - "Графиня"

— Тоді задайте собі питання — а люди навіщо живуть? — сказав він.

«Агов, чоловіче, та чи не покинула тебе остаточно віра в Бога?» — подумав я.

— Як хто, — сказав натомість. — Залишити після себе слід. Домом, книгою, деревом чи ще чимось. Хоча, в основному, напевне, аби свій рід продовжити, виростити дітей, діждатися внуків, а тоді вже постати перед Господом.

— Але ж ви, здається, дітей не маєте?

В мені народилося гаряче бажання покинути цього чоловіка. Отак собі піти далі, навіть не попрощавшись. Я, проте, не рушив з місця і чогось чекав.

Ми стояли і мовчали — двоє дивних людей посеред густолугівської вулиці. Над нами пливли легкі хмаринки, шелестіли крони дерев ледь чутну віковічну мелодію. Люди з міста, яке пережило за свою довгу історію три незрозумілих масових убивства собак і хтозна скільки людських смертей і божевіль.

— У мене нема дітей і не знаю, чи будуть, — сказав зрештою я. — Та я не один такий. Не один, розумієте? Що мені ще вам сказати?

— Нічого, — відповів колишній проповідник. — Нічого, бо моє запитання вам не під силу. І мені не під силу відповідь на нього. Але я буду його задавати, сподіваючись на відповідь. Не вам одному. Я його й собі задаю. Часом і знаходжу відповідь. Але тільки до завтрашнього ранку.

— До завтрашнього ранку? — механічно перепитав я. — А далі?

— Далі? — Відповідь зникає, наче роса.

Те, що я десь бачив цього чоловіка, не давало мені спокою вже кілька тижнів.

І раптом я пригадав — де. На вокзалі в Сімферополі. Так, я повертався тоді з Криму, тоді, влітку. Юрба на вокзалі несла мене до дверей. І тут один з натовпу повернув голову. Це обличчя… Обличчя… Очі зустрілися з моїми. Я побачив біль і крик у них і якусь засторогу для себе.

Чоловік відвернувся, а я несподівано угледів, як він пливе над юрбою попід стелею. То було всього лиш миттєве видіння.

Потім я побачив його образ на ясені. Написав портрет. Але не згадав, чий то був портрет.

Портрет убивці собак.

Хто він, цей чоловік?

Я зрозумів, що так ніколи цього й не розгадаю.

Спитати? Я відчув, що не зможу цього зробити. Не зможу. Не змо…

— До побачення, — сказав я.

— Бувайте.

Ми розійшлися. Я йшов вулицею і думав про те, що цей чоловік, як не є, а такий же нещасний, як і я. Але хто на цьому світі щасливий — той, хто задає такі питання, чи, навпаки, той, хто не замислюється, заради чого він живе? Просто живе собі і все. «Може, відповідь у самому процесі життя?» — несподівано подумав я. І тут у мене з’явилося бажання піти швидше. Швидше. Ще швидше. Майже бігом. Так, наче я хотів утекти — але від кого і від чого? Від кого і від чого — ось питання.

Я спинився вже майже біля свого будинку. Мені в спину дихала осінь. Ось і ворота, біля яких я стояв стільки разів. І лише два рази — по-особливому. Перший — коли мене покидала Люба після нашої ночі кохання. І другий — після того її останнього приходу до мене, коли Люба призналася, що то вона організувала вбивство собак в Густому Лузі.

Тепер я стою сам. Люба, як далеко моя Люба. Її світ тепер зачинений для мене, як і мій для неї. Між нами густа чорна завіса.

«Але чому?» — питаю я себе.

«Тоді задайте собі питання — а люди навіщо живуть?» — чую голос чоловіка зі стомленим сірим обличчям.

«Щоб вмирати і… божеволіти», — каже хтось третій.

— Ні, — шепочу я. — Ні.

Помічаю, як багато листя нападало в моєму саду минулої ночі. Чи відколи я ходив до своєї школи? Яка різниця. Треба буде його позгрібати, це листя.

— Платоне! — чую я знайомий голос.

Здригаюся від несподіванки. Оглядаюся і бачу, що зі своєї половини будинку виходить Марія.

— Що трапилося? — питаю спроквола.

— Там… до тебе… стара Вертуниха.

— Вертуниха?

— Любина мати, — уточнює Марія. — Вона в моїй кімнаті.

Я кинувся до будинку. Любина мати підвелася мені назустріч — незвично злякана, зніяковіла, якась зіщулена. Я привітався, вона відповіла, ми стали одне навпроти одного.

— Люба…

У мене не вийшло запитання, швидше тихий зойк.

Мати Люби злякано зиркнула на мене.

— Ні, ні, Платоне Васильовичу… Вона жива. Тилько так саме все… І надії нема.

— Ви були в неї?

— Була… Була… Ліпше не бути. Я вам… Я вам листа привезла.

— Листа?

Я справді несказанно здивувався. Невже від Люби? Але ж вона… Як це розуміти?

Мати Люби дістала з кишені старої світло-сірої (а втім, тепер доволі зачовганої) куртки конверта. Простягла мені.

— Я найшла його серед Любиних паперів, які мені передали, — сказала якось начеб винувато. — Мабуть, Люба хотіла вам його послати, та не відважилася. — Мати Люби зітхнула, витерла рукавом куртки ліве око. — Чи не встигла.

На конверті справді стояла моя густолугівська адреса. І її київська.

— Дякую, — промовив я.

— То я піду, — сказала Любина мати. — Вона так само… Ні мене… Нікого не признає.

Ми з Марією провели її до хвіртки, постарілу, згорьовану жінку. Марія сказала раптом, що має піти до крамниці.

Коли їхні постаті подаленіли, тут-таки, в саду, я розірвав конверт, і в мені знову зазвучав Любин голос.

«Доброго дня, Платоне Васильовичу, — писала Люба. — Здрастуй, Платоне! Дуже важко писати цього листа. Кілька я написала і порвала, але написати мушу. Мушу, бо те, що тепер живе у мені, проситься назовні, вибухає і не може вибухнути, розшматовує мою душу і знову складає докупи, зшиваючи її чорними нитками. Таке моє враження. Таке. Але про що це я? Про себе? Ні, про вас. Про тебе, Платоне. Про того, кого я завжди любила. Спершу — як вчителя, а потім — як мого коханого. Таємного, болісного коханого. Про кохання ти, може, й здогадувався, а от про все інше… Інше ж у тому, що я довго, надто довго, не помічала, що ти є таки талановитим художником, дуже талановитим. Хоча й із заниженою самооцінкою і високою гідністю. Може, надто заниженою і надто високою.

Та я ж