Читати книгу - "Графиня"

«Як би мені згодилося дзеркало, — подумав я. — Дзеркало. Тоді я б побачив, як насправді виглядає моє обличчя».

Але дзеркала не було. Звідки йому взятися у холодному, просякнутому вугільним пилом, вагоні, що став для мене пасткою?

— Пасткою, — шепчу я і заплющую очі.

Зовсім поруч побіліле від пристрасті Любине обличчя. Там, у купе нічного вагона. Воно зовсім поруч.

— Ще, ще, ще, — шепче вона у напівзабутті.

І раптом її обличчя набуває рис портрета, іншого портрета, графині Венцеслави Ловиги, того, яке я написав з іншої жінки і яке виявилося так схожим на обличчя Інги.

«Графиня. Інга. Люба», — подумав я і розплющив очі.

Гуркоче поїзд. Нестримно рухається, і ніяка сила не здатна його спинити.

Я ставлю ще кілька штрихів. Кришиться і розламується вугілля.

Сонце заглядає до вагона, добре хоч, що воно трохи зігріває мої плечі.

«Я бачила колись дивний сон, — чую я Любин голос. — Наче це не я, а графиня Венцеслава прийшла на цей наш вокзал. Саме Венцеслава, — повторює вона. — І сіла в поїзд. Наче це я їхала в поїзді й була справді Венцеславою, хоч водночас добре знала, що тоді ще поїздів не було».

«Може, цей сон — розгадка таємниці мого ув’язнення? — думаю я тепер. — Ні, ніякого ключа нема. Є жорстока реальність, жахливіша за всілякі сни. Всілякі сни. І цей дикий, божевільний рух поїзда, який, здається, ніколи не спиниться. Не спиниться».

Все ж цей поїзд мусив десь зупинитися. І коли він почав стишувати хід, я відчув, як шалено закалаталося моє серце у геть задубілому тілі.

Поїзд таки спинився, і, коли я почув людські голоси, то з усієї сили, яка ще в мене лишилася, загрюкав у стінку вагона, закричав. Проте з мого горла, начеб затиснутого лещатами, вилітали лише хрипкі, ледь чутні звуки.

— Там хтось є, — сказали з того боку вагона. — Гей, хто ви там? Як ви туди потрапили?

Я знову захрипів. Відчайдушно стукав, хоч відчував, як мене остаточно покидають сили.

— Німий він чи що? — сказали за стіною.

— Я не німий, я голий, — прошептав я з останніх сил. — Відчиніть двері й принесіть мені одягтися.

XLI

Я ще не знав тоді, що от-от знепритомнію, що прийду до тями в лікарні, де пробуду цілий місяць із запаленням легенів і простати. І що, врешті-решт переступивши лікарняний поріг, гранично чітко знатиму, що мені робити. Що поїду я до Києва і там знайду Любу в психіатричній лікарні. Вона дивитиметься на мене чистим поглядом наївної дитини, яка знає тільки те, що й має спочатку знати дитина, коли вона починає доторкатися до цього світу, — їсти, пити, роздивлятися предмети, що тебе оточують, справляти природні потреби, наївно і щиро посміхатися.

Її погляд змушував здригатися, відводити очі й знову притягував. Було страшно, але цей страх чомусь наче вмирав, коли я відводив свій погляд. Що жило в її очах, я не міг збагнути. «Невже нічого?» — спитав я себе й ледве не закричав із розпуки. Боже, навіщо? Відповіді не було. Я відійшов до вікна і оглянувся. Люба дивилася на свої руки, роздивлялася пальці, потім стала колупати пальцем собі в носі. Ми були в кабінеті лікаря, куди Любу привели. Лишившись сам на сам, я щось питав її, намагався достукатися до її згаслої свідомості, але мої слова нагадували горошини, що відскакували від міцної, грубої стіни й котилися-котилися довгим похилим настилом, барабанили й барабанили по ньому, барабанили й барабанили.

На той час я вже знав, що Люба перед тим своїм останнім приїздом до Густого Лугу розлучилася з чоловіком; знав, як з допомогою закоханого в неї Віктора, колишнього чоловікового охоронця, посадила мене, голого, до товарного вагона, відправляючи «у вічність». Лишилася тільки нерозгаданою роль проповідника, якого я зобразив на портреті як убивцю собак. Повернувшись до Густого Лугу, я дізнався, що наступного дня після того вечора, коли я поїхав з Любою, він зібрав свою паству і сказав, що закінчує проповідувати. Якщо вони хочуть, можуть обрати собі нового пастора. Якщо ні — то він розпускає свою громаду. Мирося розповідала мені, яка незвична тиша постала у залі після цих слів. Він і вийшов серед цієї тиші. Але не пішов геть, а лишився у Густому Лузі. Купив собі маленьку хатинку, випадково чи ні, але це була хата Гриця Бутмерака, столярує і мурує людям грубки. Мої спроби щось від нього вивідати ні до чого не привели. Він лише повторював свою колишню розповідь. Якийсь час я боявся, що наші люди вб’ють його, бо в містечку вже знали, на кого він схожий, але все обійшлося. Він старіє на очах і все більше накульгує. Зустрічаючись, ми вітаємося, як добрі знайомі. Але заговорити обоє боїмося і йдемо кожен своєю дорогою. Колишня його секта все меншає і меншає. Перестала туди ходити й Мирося. Вона несподівано вийшла заміж за свого далекого родича з Володимира, який приїхав до Густого Лугу приймаком. До речі, портрет уявного убивці собак так і не знайшовся, і Люба, звісно, не змогла пригадати, куди його поділа, чи куди його поділи за її наказом. Отож, єдине, що в мене лишилося, мій «Автопортрет, написаний вугіллям». Недавно він демонструвався на обласній виставці й несподівано отримав досить високу оцінку. Автор рецензії в обласній газеті писав, що я зумів передати трагічність не лише однієї творчої особистості, а й цілого покоління, а може, й більше — людей цілої епохи, в яких забрали чи намагалися забрати минуле і майбутнє. Я сумовито посміхався, коли читав ці рядки. Хоч щось у них було такого, що я не міг висловити — ані словами, ані фарбами. Хоч, може, й підсвідомо намагався. Чи тепер уявляю, що намагався.

Якось, ідучи в черговий раз додому, я зустрів колишнього проповідника. Ми привіталися. Він мав старе, стомлене обличчя. Але цього разу він не розминувся, а повернувся і пішов поруч. Якийсь час ми йшли мовчки.

Я б хотів його знову про дещо спитати, але не наважувався. Першим, однак, заговорив він.

— Пане вчителю, — сказав він тихо. — Ви замислювалися, навіщо цей світ створений?

— Очевидно, щоб на ньому жили люди, — механічно відповів я і вже тоді поглянув на чоловіка, котрий вніс стільки сум’яття в мою душу, а ще більше — в душі інших мешканців Густого Лугу.

Його очі, здавалося, щось шукають, але не на моєму обличчі,