Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Треба віддати належне юній леді: вона не відмовилася руба, а тільки твердо й урочисто заявила, що краще вже піде «до чорта в зуби». Ухилившись у такий чемний і делікатний спосіб, вона довела, що наділена тим природженим тактом, який не дозволяє їй засмучувати ближнього прямою і різкою відмовою.

Фізіономія в старого витяглася. Він відвернувся від юної леді в яскравому, щоб не сказати розкішному, вбранні — червоній сукні, зелених черевиках, жовтих папільйотках — і медовим голосом звернувся до другої:

— Ненсі, рибонько, а що ти скажеш?

— Що нічого не вийде, і не проси, Фейгіне, — відповіла Ненсі.

— Цебто як? — втрутився містер Сайкс, кидаючи на неї похмурий погляд.

— А отак, Білле, — незворушно відказала дівчина.

— Кому ж іти, як не тобі, — наполягав містер Сайкс. — Про тебе тут ніхто нічого не знає.

— А я й не хочу, щоб знали, — відповіла Ненсі так само спокійно. — Тому й кажу не «так», а «ні», Білле.

— Вона піде, Фейгіне, — сказав Сайкс.

— Ні, вона не піде, Фейгіне, — заперечила Ненсі.

— Піде, піде, Фейгіне, — сказав Сайкс.

І він мав рацію. Погрозами, обіцянками, хабарами юну леді врешті уговтали-таки взяти на себе цю місію. Її і справді не могли зупинити міркування, що стримували її милу подружку: зовсім недавно перебравшись у Філд-Лейн з віддалених, але таких милих матроському серцю кварталів Реткліфу[33], вона могла не боятися, що її впізнає тут хтось із численних знайомих.

Тож, надівши поверх сукні чистий білий фартушок і сховавши папільйотки під солом'яним капелюшком — обидва предмети туалету старий видобув із своїх невичерпних запасів, — міс Ненсі приготувалася виконати доручення.

— Зажди-но хвильку, рибонько, — мовив єврей, подаючи їй кошика з кришкою. — Триматимеш його в руці. Так буде пристойніше, голубонько.

— А в другу руку дай їй ключ од дверей, Фейгіне, — сказав Сайкс. — Вона тоді виглядатиме зовсім натурально.

— Авжеж, твоя правда, — зрадів старий, чіпляючи на вказівний палець юної леді великого ключа. — Отакі Чудово! Чудово, рибонько моя! — вигукнув він, потираючи руки.

— Ой братику! Сердешний, любий, безвинний братику! — заголосила Ненсі, обливаючися сльозами й розпачливо трясучи в руках кошика й великого ключа. — Що з ним. сталося? Куди його поділи? Ой, згляньтеся, джентльмени, скажіть, що ви зробили з моїм рідним братиком? Благаю, скажіть, джентльмени!

Викликавши цим жалісним, зворушливим лементом безмежне захоплення своїх слухачів, міс Ненсі замовкла, підморгнула товариству, всміхнулася, вклонилась і вийшла.

— Оце таки тямуща дівчина, мої дорогесенькі, — мовив єврей, обертаючись до своїх юних друзів, і поважно похитав головою, немовби закликаючи їх наслідувати її блискучий приклад.

— Вона робить честь жіноцтву, — озвався містер Сайкс і, наповнивши склянку, грюкнув по столу кулачиськом. — П'ю за її здоров'я й за те, щоб усі вони були такі, як вона!

Поки вони розсипалися в цих та багатьох інших похвалах на адресу Ненсі, ця юна леді поспішала до поліційного відділка, куди незабаром і прибула цілком щасливо, незважаючи на деяку несміливість, таку природну для беззахисної дівчини, яка не звикла ходити вулицями сама.

Зайшовши з двору, Ненсі постукала ключем у двері однієї з камер і прислухалась. Не почувши нічого, вона кахикнула і знову прислухалась. Відповіді не було, і тоді вона ніжним голоском прошепотіла:

— Ноллі, любий Ноллі![34]

В камері не було нікого, крім нещасного босого злочинця, заарештованого за гру на флейті; коли його злочин проти суспільства був повністю доведений, містер Фенг засудив бідолаху на місяць ув'язнення у виправному будинку, вельми слушно й дотепно зауваживши, що раз у легенях цього дударя стільки зайвого повітря, то нехай він краще ним рухає «млин», аніж переводить його на духовий інструмент.

В'язень не відповів Ненсі, бо оплакував свою флейту, конфісковану на користь муніципалітету. Отож Ненсі перейшла до сусідньої камери й знову постукала.

— Чого вам? — озвався тихий, кволий голос.

— Чи нема там у вас маленького хлопчика? — схлипнувши, спитала Ненсі.

— Ні! — відповів в'язень. — Боронь боже!

Це був шістдесятип'ятирічний волоцюга, засуджений до ув'язнення через те, що він не грав на флейті, тобто за те, що жебрав на вулиці, не заробляючи собі на прожиток якоюсь працею. А в камері поряд чекав, поки його переведуть до тієї самої в'язниці, чоловік, що розносив на продаж олов'яний посуд без належного на те дозволу й таким чином заробляв собі на прожиток в обхід податкового відомства.

Оскільки серед цих злочинців Олівера не було й жоден з них нічого про нього не знав, Ненсі звернулася просто до добродушного тюремника в смугастому жилеті і, жалібно стогнучи й голосячи, — а виходило це в неї дуже переконливо завдяки тому, що вона раз у раз сплескувала руками, в яких тримала ключа й кошика, — зажадала, щоб він віддав їй її дорогого братика.

— А в мене його немає, люба моя, — сказав старий.

— Де ж він? — розпачливо вигукнула Ненсі.

— Його забрав із собою джентльмен, — відповів тюремник.

— Який джентльмен? Господи, боже мій, який джентльмен? — заволала Ненсі.

У відповідь на безладні розпити прибитої горем сестри старий розповів, як Олівер під час судового розгляду зомлів, як його виправдали, коли один із свідків довів, що крав не він, а інший хлопець, який уник арешту, і як після цього позивач повіз Олівера, непритомного, до себе додому. Що ж до адреси, то її сторож не знав, тільки чув, що кучерові звеліли їхати до Пентонвілу.

Вкрай засмучена, приголомшена сестра, заточуючись, попленталася до воріт, але за ними враз перейшла з нетвердої ходи на швидкий біг і кружним шляхом, весь час петляючи, помчала до житла Фейгіна,

Ледве вислухавши її звіт, містер Біля Сайкс квапливо гукнув білого собаку, насунув капелюха й подався геть, не гаючи часу навіть на те, щоб попрощатися з товариством.

— Нам конче треба довідатися, де він, мої любі, його треба будь-що знайти, — дуже схвильовано мовив старий. — Чарлі, ти на діло більше не ходи, крутися по Пентонвілу, поки чого-небудь не вивідаєш! Ненсі, голубонько, його треба розшукати. Я цілком покладаюся на тебе, голубонько, на тебе й на Пройду! Стривайте, стривайте, — додав він, тремтячою рукою відмикаючи шухляду, — ось вам гроші, дорогенькі мої. Цю нашу лавочку я від сьогодні зачиняю. Ви знаєте, де мене знайти. А тепер мерщій звідси! Не гайте ні хвилини, дорогесенькі!

Кажучи це, він виштовхав їх із кімнати, а тоді двічі обернувши ключа й клацнувши засувом, витяг із схованки скриньку, яку ненароком побачив Олівер, і заходився похапцем розпихати по кишенях годинники й коштовності.

Стукіт у двері змусив його здригнутись.

— Хто там? — верескливо скрикнув він.

— Я! — озвався крізь замкову щілину голос Пройди.