Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Таємниця Марка Вовчка полягає в її потужній ерогенності, не зафіксованій на конкретному чоловіку. У психоаналізі ведуть мову про розщеплення жіночого Я внаслідок того, що об’єктні ідентифікації є надто багаточисельними: окремі ідентифікації, борючись між собою, ізолюються, ведучи до таємниці «множинної особистості»[317]. Власне психоаналітичне прочитання множинної особистості, що не фіксується у конкретній любовній ситуації, і відсилає до імперської особистості, яку символізуватиме постмодерністське мистецтво.

Як множинна, не визначена у своєму Над-Я особистість, Марія Вілінська могла успішно кохатися з багатьма чоловіками, розігруючи любов, адже кожен з них не зачіпав її душу. Завдяки своїй сексуальності й обдарованості вона стала яскраво присутня в романтичному для чоловіків і натуралістичному для неї любовному театрі, створюючи враження неймовірної повноти і самодостатності. Характерною для Марії Маркович була семантика поведінки, означена словом люб’язність: І. Тургенєв у листах називав її «люб’язною Марією Олександрівною», часто іронічно підкреслюючи це слово. Російська нігілістка А. Суслова, яка не довіряла щирості Марка Вовчка, люб’язність подає як характерну рису типової російської поведінки, тобто «як манеру російської барині, яка готова всякого прийняти, напоїти і нагодувати»[318]. Цією люб’язністю Маркович викликала здивування, захоплення чоловіків і неприйняття своїх сучасниць. Щодо цього К. Юнге писала: «А всі чоловіки через неї сходять з розуму: Тургенєв лежить у її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його чуть не схопили, Куліш заради неї розійшовся з дружиною. Пассек захоплений до того, що кинув свої заняття, свою кар’єру, схуд весь і їде з нею, не дивлячись на те, що брат лише почав видужувати після гарячки, а мати захворіла від горя. Маркович вміє так зробити, що її поклонники у всьому заступаються за неї: вона кинула мужа, прекрасного чоловіка, — кажуть: «він її не вартий»; кинула дитину, тримала його, як собаку на кухні, — кажуть: «її душа занадто піднесена, щоб задовольнятися дріб’язковістю життя…»[319].

У психології Марії Маркович маємо повторену материнську дію, коли чоловічо-жіночий ерос важить більше, ніж материнство. У несвідомій психології жінки О. Вайнінгер виокремлював два психологічні типи — психотип «Матері», в якому материнський інстинкт переважає над сексуальним, і психотип «Проститутки», в якому сексуальний інстинкт переважає над материнським. На несвідомому рівні Марко Вовчок являє собою психотип «Проститутки».

Російську ненаситну ерогенність Марії Маркович супроводжує інтуїтивне відчуття чужого таланту і потужне бажання самореалізації. Чоловіки кличуть її приїхати до Італії, до Риму, у Флоренцію, Париж, Берлін, Лондон. Вона із задоволенням подорожує по Європі, але її вже спокушають Америкою та Єрусалимом. «Не можу подумати, щоб Ви їхали туди молитися, — правомірно сумнівається в набожності Марії І. Дорошенко. — В Америку я ще розумію, що можна поїхати, можна чомусь повчитися, а в Єрусалимі — не знаю»[320].

У європейському світі Марія Вілінська вже готова змінити своїх російських «батьків». «Що ви за невиправна жінка — дорога Марія Олександрівна! — докоряє Тургенеєв. — Хіба можна з Італії в Росію писать записку на 5 рядків, і з яких, до того ж, не взнаєш нічого толкового»[321]. Однак Марія втішає його, посилаючи свою чергову фразу, що вона віддана йому назавжди. «Як бога шаную вас», — пише Тургенєв з Парижа і благає не писати на обірваних шматках паперу[322]. В одному з листів він просто вигукне: «Неосягненність Ваших вчинків перевищує всі міркування найвідважніших умів!»[323].

Із Дрездена М. Маркович висилає пару «люб’язних» рядків і Шевченку, але він, відкинувши всякі надії коханця (надто запекла конкуренція), обирає моральну батьківську позицію. Звичайно, біля такого видатного чоловіка варто було зіграти в «доню». Шевченко виповідає їй свою національну депресію: «Спасибі тобі, моя доню любая, моя єдиная, що ти мене хоч у Дрездені згадала. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повіситься часом?»[324]. Про цей депресивний лист Шевченка Марко Вовчок сповістить Тургенєва, який іронічно сміятиметься над її українськими «жертвами».

У Берліні Марія насміється над закоханим П. Кулішем, який отримає іронічну відмову[325]. П. Анненков згадує, як вона зневажливо посміялася над амбіціями П. Куліша, який, за її свідченнями, будучи в Шильйоні «над іменем Байрона поставив величезними буквами своє рівносильне ім’я»[326]. Потрапивши у Петербург, вона шукатиме ріднішого батька, ним спочатку стане І. Тургенєв, який і спонукає її поїхати за кордон, щоб «подивитися, як живуть люди, які не знають кріпацького ладу»[327], даватиме їй моральні поради, як поводити себе в Європі («Постарайтесь, у крайньому разі, видобути всеможливу користь із Вашого перебування у Римі: не млійте, сидячи часами пліч-о-пліч з Вашими дуже милими приятелями; дивіться всюди, навчайтеся, ходіть по церквах і галереях. Рим — чудове місто…»[328]), але у Європі Марко Вовчок уже шукатиме собі нову національність «батька». Тургенєву доведеться визнати те, що вона вступила (непомітно не лише для себе, як він напише, але і для нього) у нову епоху свого розвитку. На цій її стадії «розвитку» О. Маркович остаточно переконається, що у серці високої блондинки з сірими красивими очима, спокійними, плавними й акторськими манерами місця для нього не залишилося.

«Яка ви росіянка — боже мій — росіянка до самого нутра! — вигукує захоплений К. Кавелін. — Тут в Парижі це відчувається іще сильніше; російський тип вирізнюється на іноземному фоні страшно різко і яскраво. Скільки в цьому типі дурного і скільки хорошого!»[329]. Своєю «донею» тут Марка Вовчка назве французький письменник і видавець П.-Ж. Етцель. Вона отримає виключне право на переклад Жюля Верна в Росії. Яскравою подією у французькій літературі стала її повість «Маруся», адаптована Етцелем до місцевого читача. За декілька років ця повість була перевидана у Франції понад 20 разів. Листи Етцеля містять романтичний і реалістичний аналіз образу талановитої росіянки.

Відчутно, що Марія Вілінська роздвоює його психіку. Етцель пише про своє бажання «відокремитися від неї морально»[330]. Він охарактеризує цю жінку як невизначену у своїй сутності іноземку: «У Ваших листах, любий друже, завжди є щось від сфінкса…»[331]. Або: «Завжди є щось туманне, недоговорене у Ваших словах, коли йдеться про факти, про реальні речі. У Вашій