Читати книгу - "Вічник"

Господь із землі ліки виводить, і розумний муж не нехтує ними. Хіба не від дерева вода посолодшала, а й сила його тим самим виявилася? Травами лікується і усувається біль, і хто знається на цьому, – уміє їх змішувати. Тож діла його не мають ні кінця, ні краю, і мир від нього шириться світом. Так казав індійський мудрець Сираха.

Тепер, на перевалі свого земного вікування, я вкотре замислююся: хто стелить дороги перед нами? Якби того майського ранку на румунському березі я пішов на праву руку, де і ким був би я нині?

Готарники, розтріпавши кулями мій солом'яний перевіз, втихомирились. А я сплив у долину, хапаючи скупо, як риба, воздух губами. Сходило сонце, я сторожко вийшов з прибережного вербняка. Голі стегна обв'язав лопухами. Недалеко в каламутній заплаві чоловічок ловив рибу зомком – сітчастою вершею на палиці. Я насмілився підійти, показав руками, що мені б якусь одежину. Він не подивувався, лише ліниво зазвідав:

«Есте бань? Маєш гроші?»

Я знизав плечима – звідки. Рибар повернувся до своєї ловлі, більше на мене ніякого знаку не давав. І я рушив тінистою заплавою ліворуч.

Скільки разів я чув за життя сі слова різними мовами від різних людей: «Маєш гроші?» Вони для них були важнішими, ніж «добридень», «будь здоровий», «дякую». І лише декотрі вгадували, що маю я щось більше, ніж гроші. І в дзеркалах їх очей сам я вгадував, упізнавав себе.

... Він сидів під деревом, розстеливши біля заплічного мішка чисту скатертину. На ній був чорний хліб, сир, молода цибуля і сушениці. Як зачаєна птиця, лежав у траві його широкий фетровий клебан. Невисокий, хупавий дідок у круглих окулярах, з попелом щетини на вилицях. З дитячим зачудуванням розглядав мій трав'яний пояс. Збив окуляри на ніс і прорік якесь слово латиникою.

«Я звідти, – показав я на той берег, – і грошей не маю».

«А я не корчмар і пригощаю за так», – сказав він спочатку румунською, затим німецькою і простяг темну жилаву руку з хлібом і сиром.

Здержатися я не міг, бо вже два дні не мав нічого в роті.

«Я відроблю», – пообіцяв, хапаючи їду.

Старий румун нічого не звідав і нічого не говорив. Загорнув лишки харчу в полотнину і підняв важкий мішок.

«Дозвольте, я понесу, – напросився я. – Якщо не боїтеся, що вкраду».

Він махнув рукою і відповів ламаною русинською бесідою:

«Кедь я чогось ще й боюся, то не сього».

І ми рушили крутим плаєм у гори. Останніми днями всі мене вели в свої гори – і на рідному боці, й на чужому. Та вибирати мені не випадало. Кущі зокола кухпилися молодим цвітом. Старий підступав до них, зривав чічки, розтирав на долоні, принюхувався, чомусь тулив до чола. І шептав сам собі якісь латинські слова.

Чужі гори не різнилися від наших. Такі ж предковічні й мовчазні, ніби застиглий у тиші камінь, з трав'яною плішиною на тім'ї і по закрайках убрані в ризи смерек. Лише ворони на перелазах тут в'язали вище і дещо иншу нуту мали мідні чінгови на шиї в худоби. Пополудні ми вийшли на вівчарську стаю. Люди у вовняних ногавицях поштиво познімали баранячі шапки:

«Буна дзіва, пане аптекарю! Славайсу, поважний Джеордже!»

«Заберіть від нього мої речі і дайте якусь одежу», – розпорядився пан.

Се була його полонинна царина, його літній випас. І мав він тут свою окремітттто дощату хатчину, коло якої паслися дві білі кобилиці. Коли ми виганяли вівці на пашу, поважний Джеордже сідав на одну з кобилиць і пускався в свої «вояжі де флор» – квіткові мандри. Вертався ввечері з притороченими до сідла пахучими торбами. Хтось розвішував привезені трави під сволоками, а хтось видоював його кобилиць. Пан аптекар тимчасом випивав горня вранішнього молока, що встигло звурдитись під листом хрону. Скисле кінське молоко пив лише він. І лише він заколочував сир на будз.

Коли здоєне молоко достигало в бербениці, заправлене клягом з шлуночка молодого теляти, ватаг діставав трембіту і пускав по долинах рипучі рулади поклику. Нишкли птиці, а вівці піднімали плаксиві морди, дослухалися. Старий пан повертався на той гук з лісових хожаїв. Мився до пояса в потоці, одягав чисту сорочку, зав'язував голову широкою биндою. Тоді заходив у темну комору, пропахлу овечою вовною, і починав чародійство. Ніхто не смів туди пхатися. Та якось у смурний день він покликав мене подержати лампу.

Молоко гусло, жовкло, але він не спішив торкнутися його масної вощаної плоті. Витяг бляшану баночку і війнув у бербеницю якоїсь перетертої трави. Тоді закачав рукави і встромив руки в молочну гущу. Бережно возив ними в посудині, перебирав, підгрібав здолу д'горі, ніби щось ловив жменями – і завмер. На виду його написалася одухотворена напруга. А руки ожили знову, тепер вони любовно гладили, пеленали невидиме дитинча в синюватих родових водах, в які на моїх очах обернулося ще недавно густе біле молоко. І ось воно народилося й сміло випливло на світ – кругловиде сирове тіло.

Втомлено радісний пан Джордже підняв його обіруч, аби стекло кваснуватим соком. Мене попросив постелити чисту пелену. Сир пругко влігся на дошку. Згори старий устромив голівку дикого маку.

«Чи не видиться тобі, що сей будз схожий на жіночу цицьку?» – зазвідав він.

«Так, – ганьбливо потвердив я. – А ще подібний до Говерли під снігом».

Він глянув на далеку вершину під шапкою снігу і підняв догори перст:

«Твоя правда, – згодився, – бо сир і є дитина гори. Так, як ми – діти неба і землі. Голова наша кругла – як небо, ступня пласка – як земля. У неба є чотири пори року, п'ять стихій, дев'ять сторін світу з центром, триста шістдесят днів. У чоловіка теж є чотири кінцівки, п'ять внутрішніх органів, дев'ять отворів, триста шістдесят суглобів. Природа має вітер і дощ, холод і жар. Чоловік теж може брати і віддавати, гніватися і радіти. Вуха й очі – то сонце й місяць. А серце – Господар».

На обвітреному лиці мого пана лежала печать спокою. А в самій його натурі, підмічав я, були замішані добродушність, розсудливість, настирність і нутряна енергія, що дивним чином підживляла тих, котрі були поряд.

Я супроводжував його тоді з обрусом до потічка. Вмиваючись, поважний Джеордже (так його всі називали) оповідав:

«Був давно на світі один чоловік, смішний, як я. Все його з