Читати книгу - "Ґудзик"

Щойно шановна публіка разом із оркестром від'їхала — картина змінилася. На галявині лишилося осіб тридцять. Із магнітофона полинули зовсім інші звуки, на столах поряд із залишками шампанського з явилися пляшки горілки, в повітрі запахло «косячками», художники скупчилися біля ватри. У цю мить на галявині з'явилася вона.

— Погляньте, Лисиця! — Першим її помітив Птаха — худорлявий хлопець, який «у світі» іменувався Сашком. — Приїхала таки…

— Як завжди, у своєму репертуарі… — підхопила керамістка Віка. — Ніби з Місяця звалилася…

— Та годі тобі! Лисиця і в тундрі Лисиця! — сказав ще один їхній товариш — Влад. Жбурнувши недопалок у кущі, він підвівся назустріч дівчині, котра розгублено оглядалася довкола. — Піду зустріну нашу королеву, а то заблукає…

Лисиця була бліда, джинси до колін обліплені брудом, на загостреному обличчі застигла маска байдужості. її всадовили біля вогнища, хтось простягнув склянку з горілкою та шашлик на дерев'яній паличці. Лисиця мовчки випила, від чого Віка аж присвиснула, а вся компанія зайшлася реготом.

— Молодець! — сказав Птаха. — Наша людина. А то завжди поводишся, немов нерідна…

— А коли це вона тобі рідною була, дозвольте запитати? — єхидно посміхнулася Віка. — Лисиця — не нашого поля ягідка. З таким татусем. Ще й чоловік йому до пари. Так що спи, Птахо, спокійно.

— Може, косячок згорнути? — продовжував Птаха, не зваживши на слова подруги.

— Мовчить — отже, згоджується! — підвів риску Влад, протягуючи новоприбулій чергову сигаретку. Хлопці перезирнулися. Зависла пауза, під час якої Лисиця покірно зробила декілька затяжок.

— Ось воно, наше янголятко! — засміялася Віка. — Очевидно, дістало її подружнє життя!

Всі знову весело зареготали. Птаха долив горілки в склянку, яку Лисиця ще тримала в руці:

— Пий, дорогенька, вдома не наллють!

Підкоряючись команді, Лисиця зробила кілька ковтків, і Віка засунула їй до рота виноградинку. Влад сів поруч і обійняв дівчину за плечі:

— Ну ось і рум'янець з'явився! А то сидиш, немов забальзамована. Відвикла від компанії. Нічого, за пару днів зробимо з тебе людину!

— Прикид треба змінити, — критично зауважила Віка, — та й хаєр у тебе, як в інститутки. Слухай, а хочеш я тобі дреди заварганю?!

— Точно! — зрадів Птаха. — Вікуся у нас майстер по дредах. Давай, Лисице, зголошуйся! Татусь на вуха стане!

— Вирішено! — Віка підвелася з трави і потягла подругу за руку. — Пішли до намету! Дреди — це круто! Завтра на пленері будеш неперевершеною! Гайда!

Лисиця не пручалася. І це було дивно, незвично і діяло на приятелів збудливо. Веселою юрбою вони попрямували до намету. Об'єкт експерименту посадили в центрі на табуретку, самі розсілися на розкладачках, потягуючи пиво з бляшанок. Віка взялася до роботи. Спочатку залізним гребінцем густо начесала пасма, поки не утворилися щільні волосяні тромби. Процес був досить неприємним і болючим, але Лисиця сиділа тихо та слухняно, тільки голова її смикалася в різні боки, як у ляльки. Потім Віка дістала з рюкзака в'язальний гачок (вона завжди возила із собою нитки та плела з них на продаж ажурні капелюшки) й акуратно заправила волосинки, що залишилися, всередину дредів. У цей час Влад розплавив у бляшанці воскову свічку. І Віка швидкими та вмілими рухами втерла це вариво в кожну дредину. Лисиця сиділа із заплющеними очима, немов сонна. Запальничкою Віка обпалила зайві волосини й ще раз обробила пасма гачком.

Коли роботу було скінчено, за віконцем намету вже рожевів ранок, а втомлені спостерігачі відчайдушно хропли на своїх розкладачках.

2

О дев'ятій ранку наметове містечко остаточно прокинулося. До майданчика, що був облаштований під їдальню, сповзалися сонні митці, ставали в чергу до лотка із пивом. За годину всі мали вирушати на пленер у гори. Художники мали такий вигляд, ніби спали не роздягаючись. Особливо вирізнялась дівчина, котра приїхала вчора. Її неможливо було впізнати! Негритянські косички-преди стирчали довкола обличчя. Побачивши її, всі заапдодували. Хтось простягнув їй бляшанку з пивом, хтось зняв із плеча важкий етюдник. Після яєчні та міцної кави художники веселою юрбою посунули в гори. А там так само безладно розпорошилися у пошуках вигідних ракурсів.

— Послухай, — прошепотів Влад Віці, яка встановлювала етюдник на галявині, — ти помітила — Лисиця не промовила жодного слова… Чи це мені здається?

— Не переймайся, — відмахнулася Віка, — вона завжди мало говорила…

Обоє поглянули в бік Лисиці, яка розташувалася метрів за двадцять від них.

— Оце так так… — замислено промовив Влад. — Удома її в такому вигляді не впізнають. Ти з неї просто чудовисько зробила…

— А по-моєму, дуже добре! І голову мити не треба. Між іншим, такий зачісон у перукарні коштує не менше трьохсот гривень! А тут — на шару…

— Усе ж таки, мені здається, з нею щось не те…

— Давай працюй, психолог! — підбадьорила його Віка. — Та іншим не заважай! За пару годин іноземців примантулять — треба встигнути. Раптом щось куплять?!

…Осінній ранок у горах — щільне желе, прохолодна та прозора маса, яку, здавалося б, можна було тримати в руках, настільки смачним було повітря, настільки барвистим пейзаж, ніби зітканий з об'ємних вовняних ниток. А якщо відійти від того місця, де Лисиця механічними рухами розставила етюдник, та відштовхнутися від краю камінного майданчика — можна злетіти. І летіти довго — хвилини зо три — до кобальтової стрічки ріки, гаптованої золотими промінчиками. Навіть очам боляче дивитися на ці сліпучі спалахи. Річка теж здавалася вишитою між таких самих вишитих грубшими нитками ділянок лісу. Лисиця відклала пензель і взялася за мастихін: такий пейзаж треба виліплювати чистою фарбою! Раніше вона б ніколи не наважилася на таке. Але зараз вона виліплювала на полотні щось фантасмагоричне. До полудня з'ясувалося, що це буде її єдина картина, або ж треба буде їхати за фарбами в місто. Зачувши гонг, який скликав художників на обід, Лисиця витерла руки об джинси, і Віка виразно поглянула на Влада та покрутила пальцем біля скроні.

Пагорбами вже блукали групи вчорашніх гостей. Вони підходили до етюдників, нависали поза спинами малярів, обговорювали побачене. Дехто давав інтерв'ю.

— Чудово! — почула Лисиця за своїм плечем чоловічий голос. Власне, це слово прозвучало трохи інакше, з ледь помітним акцентом — «чью-до-во». — Ви маєте намір («нам'їр») це продати?

— Агов, Лисице! До тебе звертаються! — гукнула Віка, помітивши, що подруга ніяк не реагує на репліку імпозантного пана, що наблизився до неї. Дівчина повільно обернулася. З усміхненого обличчя того зійшла широка «фірмова» посмішка. Він закляк хвилини на три.

— Вибачте… — вимовив нарешті і зробив кілька кроків назад, — вибачте…

Ще кілька секунд постояв за її спиною. Потім рішуче дістав із портмоне білу пластикову