Читати книгу - "Ще раз, капітане!"

Він сміється й смикає борідку.

— Мюргольм пролежав хворий всю зиму, — застерігає господиня оселі.

— Тоді, — каже Ґабрієль, — йому треба було б з кимось побалакати.

Закинувши короб на плече, він виходить. Як уже повелося, заглядає до столяра, п’є каву, збуває пачку голок і гомонить, гомонить, гомонить.

— Погані часи, — мовить столяр. — Невдовзі тут буде ще один похорон. Мюргольм…

— Всі ми там будемо, — втручається столярова жінка. Справді зворушилася, подумавши про те, який молодий Юган Мюргольм. Настрій одразу спохмурнів. Ґабрієль закидає короба на спину, дякує й відходить. Треба ще завітати до Бенстремів. Кожного разу, коли він у цих краях, завжди заходить туди й піджартовує з господаря. Той, як тільки побачить коробейника, супиться, бо сам має в крамничці голки та підв’язки. А тепер затхле оселедцями повітря протинають його слова:

— О ні, Ґабрієлю, мушу вам сказати, що тут нíчого робити тим, що хочуть торгувати. На кар’єрі…

— Так, вони там без грошей, — каже Ґабрієль і, примружившись, дивиться на Бенстремове кістляве лице. — Але ж загалом можна провадити діло — давати в кредит. Я завжди так роблю.

Він знає, що цей крамар неохоче дає на борг.

— Мюргольми вже півроку мені винні, — каже Бенстрем. — Не варто до них іти. Юган зліг ще з…

— Угу, — киває Ґабрієль. І питає, надумавшись: — А скільки такий собі Мюргольм може заборгувати такому собі Бенстрему?

Власне, це комерційна таємниця. Та крамареві так рідко трапляється потеревенити з кимсь, крім своєї жінки, що він викладає начистоту:

— Десь шістдесят-сімдесят.

Мандрівний торговець вирушає в дорогу, деньок дуже гарний. Сніг розтанув, ліс повен життя, стежку не назвеш непрохідною, нею можна пройти. Короб не важкий, та він ніколи й не бував таким, це цілком приємний супутник у дорозі.

Довгов’язий Бенстрем-син стоїть на ґанку й дивиться йому вслід.

Прийшовши до Мюргольмів, Ґабрієль загаївся в них. З Юганом були погані справи, і гість взагалі не розпаковував свого краму.

— Побуду тут день-два, — сказав він. — Бачу, невесело тут у вас. Хто працює на полі?

Підійшовши до стіни, бренькнув на скрипці, що там висіла.

— Я, — відповіла Анна Мюргольм. — Роблю, що можу. Таж нікого іншого нема.

Ґабрієль знову бренькнув. Прозвучало сумно.

— А як у вас із грошима? — поцікавився він.

Висока чорнява жінка силувано й виклично усміхнулася йому у вічі.

— Ми запозичались у Бенстрема, далі вже годі.

— А якби я так узяв та й заграв трішки? — спитав гість. — Що ти на те, Югане?

Юган згідливо хитає головою. Блідий, видно, що незадовго йому кінець. Ґабрієль не може піти звідси просто так, він же не простий собі перелітний птах.

Хто ж тепер Ґабрієль цього року тут, у Мюргольмені? Не хто інший, як він зі своїми заощадженими грішми прийшов до Бенстрема, розрахувався за Мюргольмові борги, та ще й поніс від нього цілий міх харчів. На початку літа подбав про похорон Югана. Зібрав невеликий врожай пшениці, а коли випав сніг, відвіз на станцію кілька лантухів зерна й відіслав їх до млина. Вчив дітей читати, бо цього року й мови не могло бути про відвідування школи. Найстарший хлопчик, одинадцятилітній, опановував гру на скрипці.

— Вам здався б оргáн, — сказав Ґабрієль, — він урочисто звучить. Але й скрипка годиться. Не варто прагнути всього нараз.

Він глянув на молоду жінку. Вона ходить тут і сумує, доводиться її підбадьорювати. Ґабрієль грає на скрипці, мугикає під музику, вчить Анну танцювати. Обидвоє кружляють у великій кухні.

— Фе, це ж гріх, — каже вона й сідає на стілець. А все-таки на її щоках виступив легкий рум’янець. Ґабрієль скоса споглядає на неї, посмикуючи борідку. «Їй треба чоловіка, — думає він. — Якщо житиме тут сама, то кінець кінцем піде на болото та й втопиться. Я б їй підійшов». Зиркає в дзеркало біля вікна. Стидким-бридким він ніколи не був, та й не старий іще.

І, звичайно, злегка натякає про це.

Але Анна вдає, що не розуміє натяків. Жити самій — ну то й що? Треба дбати про важливіші речі, ніж повторне заміжжя.

Вона тихо сидить і дивиться поперед себе.

— Ти про гроші думаєш? — допитується він.

Анна киває на відчіпного. Еге ж, про гроші.

Кілька днів Ґабрієль розмірковує на всі лади про те, де б заробляти гроші. Ходити з коробом? Тоді доведеться податися в далеку дорогу, а таке не годиться, бо ж він хоче бути тут, біля Анни. Цієї зими в лісі нема ніякої роботи, хіба що дрова рубати, але з такого не проживеш. Обміркувавши докладно справу, потягається. Авжеж, він таки не без сили. І одного дня каже:

— Пройдуся-но я до каменоломні.

Отут могла б закінчитися історія його кохання: понад те більш нічого в ній не було. Кілька місяців працював Ґабрієль на кар’єрі. Звозив додолу каміння на підводі — така робота вимагає впертости, витривалости, треба весь час надсаджувати руки та горло — й весь робочий тиждень мешкав разом з іншими робітниками в бараку. Щосуботи по обіді верстав довгу путь до Мюргольмена, залишався там на неділю й робив те, що треба було на господарстві. Більшу частину заробітку залишав Анні. Товариші на роботі штовхали один одного під бік і значуще підморгували, а Ґабрієль усміхався. Не без того, що таке ставлення лестило, й він давав зрозуміти: той, хто старається для вдів і сиріт, недаремно це робить.

І ось прийшла розкішна весна.