Читати книгу - "Прибутні люди"

—Ходімте, ходімте, — підбадьорювала мати. — Чим швидше доб’ємося до тієї Западної, тим краще. Бо як задержимось, то похлянемо, і тоді нам уже ніщо не поможе.

І вони покірно брели за матір’ю, бо й справді було страшно захлянути в дорозі. Сонце вже підбилося під обід, коли вони дочвалали нарешті до тієї Мартинівки. Ішли повз ставок, у якому нерухомо лежали догори білим черевом золотисті коропи з долоню вбільшки. Хлопці кинулися діставати їх з води, але мати зупинила:

—Не займайте. Вони дохлі.

—А чого? — спитав Іван.

—Видно, завод випустив якусь отруту, — сказала мати.

Пішли повз цукроварню. Тут, під високим парканом раптом натрапили на цукрові бурячки. Василько й Іван сквапно, мов горобці, оглядаючись на всі боки, вихопили їх із мокрої колії від коліс машини, поховали в торби.

—Тепер, мамо, житимемо! — збуджено сказав Василько, підважуючи торбу. — Бачите, скільки!

—Нікому не показуйте, бо відберуть ще й арештують. Скажуть, на заводі з кагатів потягли, — застерегла мати.

У центрі села подорожні напилися колодязьної води, набрали свіжої в пляшку. Спитали в людей, чи близько вже до станції?

—До Таганчі? Вісімнадцять кілометрів.

—Вісімна-адцять?! — скрикнула мати. — Ходімте ж, хлопці, щоб нам за дня дійти.

Василько відчув, як йому наливаються болем босі ступні, литки. Він ступив крок, другий, і тупий біль одізвався аж у потилиці.

—Мамо… — попросив він. — Давайте трохи пересидимо.

Маги глянула на його зблідле обличчя, сказала:

—Тільки не довго.

—Одну крихітку, — сказав Василько й опустився на чиюсь трухляву колоду під типом. Маги й Іван сіли поруч. — Як іду, то в голові смикає. І аж млосно стає.

—Спочинь. То від слабості. Дай, Ванько, трохи коржа, — сказала мати.

Іван вийняв корж, мати відлупила од нього два шматочки й подала хлопцям.

—А собі, мамо?.. — спитав Василько.

—їжте. Мені чогось не хочеться.

Корж, здавалося, сам танув у роті, як цукерка. Тричі вкусив — і нема… Але млоїти перестало. Василько пийнув води й зовсім поправивсь, тільки не зізнавався, щоб і ще посидіти хоч трохи.

—Ну, рушаймо, діти, бо вже нерано, — сказала мати. — На станції спочинемо, там-таки хоч дах над головою й живі люди кругом. А тут, у степу, не доводь Господи, застане ніч самих, що робитимемо?

Ой, пішли вони, пішли далі, наче по вогню. Горіли ступні.

—Давай свою торбу, — запропонував Іван поміч Василькові.

—Я сам, — відсторонився Василько, але тепер йому стало ще важче. То він ішов і не зважав на торбу з буряками, а тепер же вона давила в бік, і лямка боляче врізалася в плече.

—Давай понесу, поки трохи розійдешся, — знову сказав Іван.

Василько зняв торбу й передав братові. Полегшало.

—Отак і виручайте один одного в біді, тоді не пропадете, — похвалила маги.

За селом Василько йшов уже бадьоріше, підошви перестали боліти, вони просто задубіли, зробились, як дерев’яні.

Він забрав у Йвана свою горбу і довго ще чув, як вона тисне на плече, врізається лямкою. День зовсім прояснів і полагіднів проти сонця. Підсихала дорога, сіріла й усе розмотувалась і розмотувалась перед очима безкінечним полотном, яке, здавалося, ось-ось забіліє, як бабине на леваді. Усе частіше й частіше присідали вони перепочити, і коли б мати не підганяла, то ніч би любісінько була застала їх серед степу. Уже смерком прийшли на станцію. Тільки ступили на перон, як тут із намерків вихопилося щось важке, у вогнях і диму, і зі страшним гуркотом помчало на них, голосно закричало. Задвигтіла земля під ногами. Хлопці позатуляли вуха й кинулися навтіки за станцію. Мати ледве половила їх, заспокоювала:

— То ж поїзд. Таким самим і ми поїдемо.

—Він прямо на нас, ну летом летів, — сказав Василько.

—І зовсім не на нас, — заперечив Іван, — а по рейках.

—А чого ж ти тікав?

— Бо подумав, що перекинеться й роздушить.

—Оце парубки, — казала мати. — Поперелякуйтеся, то ще переполох доведеться вам виливати.

—Не доведеться, — буркнув Іван, і по голосу чути було — засоромився.

Василько ж ще й досі тремтів і навіть не пробував виправдуватися.

—Ну, гаразд. Ходімте на станцію, — сказала мати. У просторому залі підсліпувато блищали «летючі миші», забрані в густі металеві ґратки. Немічне світло промивало в сутіні чиїсь сірі обличчя, спини, картузи, хустки. Люди сиділи на довгих ослонах. Багатьом не вистачало місця, і вони ташувались прямо на підлозі. Петрівні й собі набачили вільну латочку й стомлено опустилися там, де стали. Цементна підлога була холодна, і в хлопців мерзли босі ноги. І все ж тут було тепліше, ніж надворі. Люди, хто не спав, гомоніли між собою. Мати прислухалася до розмов. Усі говорили про одне й те ж, про голод, про Западну. Одні з них їхали вже додому з клунками роздобутого хліба, інші ще тільки добиралися на Западну. Мати стала розпитувати, як же туди доїхати, яким поїздом.

—Питайте поїзда на Фастів, — раяв давно неголений дядько з червоними від безсоння очима. Він уже правився додому з добрим клумаком зерна й стеріг його пильніше ока. — У Фастові вставайте й напитуйте далі дороги. Уночі боронь Боже вас їхати. Грабують, можуть і з поїзда скинути.

—Та серед білого дня стягають на ходу з дахів вагонів. Закине «кішку» й волоче, що попадеться — мішок, кошовку, вузли, а то й живу