Читати книгу - "Прибутні люди"

—Краще залазьте в порожній пульман. Там і затишніше, і безпечніше, — раяв дядько й час од часу завчено мацав рукою клумак із збіжжям, хоч і сидів на ньому ж верхи.

—Знаєте, з нашого села один цим займався. То його десь побили так, що ледве доповз додому. Чахне тепер.

—Собаці собача й смерть, — сказав дядько.

—Туди йому й дорога, душогубу, — басовито піддержала й жінка.

—Люди про нього давно вже подейкували, а я зразу так і не повірила, — говорила мати.

—Поїздите ось по світу, ще й не такого надивитеся, — сказала жінка.

—А там же як, на Западні? Розказують про ті всякі банди, — питала мати.

—Та про що ви ка-ажете? Тим бандам, молодице, до нас нещасних нема ніякого діла, — сказав дядько. — Я наткнувся був на одних. Молодцюваті такі хлопці, при зброї. Мені й душа зів’яла, а виду не подаю, козирюсь. Спитав дорогу до села. Показали. І так, ви знаєте, чемно, по-людськи. Іду, а ноги підламуються піді мною. От, думаю, бахне в потилицю —і жди, жінко, виглядай з дітьми свого Петра. Не зачепили.

—А в нас балакають усяке.

—Більше слухайте. Вони набалакають. Щоб не їхали та не розносили слави по світу про наше щастя голодне, — останні слова дядько сказав притишено, майже пошепки.

—Я ж і дітей узяла. Дома ще трійко зосталося.

—Хлопців постарайтеся там десь прилаштувати. Пастушками в людей, — сказав дядько.

—Та й мені дома порадили так батько й мати, а я сумніваюсь. Отак серед чужих людей кинути напризволяще…

— Не бійтесь і секунди. Люди там добрі, - сказала жінка. — Таки ж хоч прохарчуються до нового врожаю. А дома що, землю святу їстимуть?..

—Та вже не один їсть її, хто побоявся з печі злізти, — сказав дядько.

Василькові сумно зробилося від самої гадки, що доведеться в когось чужого зостатися самому в чужому краї.

Страшезно хотілося їсти. Хлопці почали просити в матері коржа. Як не старалися його поділити на сьогодні й завтра, з’їли все сьогодні. Зігрітий вечерею, Василько не помітив, коли задрімав. Кинувся від якогось крику, грюкоту, шамотні.

—Уставай, Васильку, — говорила йому мати, що вже була иа ногах.

—А що таке?.. Куди ми?.. — питав Василько, протираючи очі.

І тут він побачив двох пикатих міліціонерів із шаблюками на поясі, що зганяли людей з ослонів і підлоги, покрикуючи навперебій:

—Граждани! Ослободіть поміщеніє для уборки!

—Виході!

—Ослобонігь поміщеніє…

—Виході! Живо! А ти шо тут, пацан, розсівсь, як у тещі в гостях? Ану, вимітайсь!

Василько спочатку не зрозумів, що це до нього, й оглянувсь назад себе.

—Я тобі, байстрюче, гава-рю! Чого крутиш головою? По шиям схотів? — і замірився вже на Василька.

—Чого ти пристав?! — скочила мати між Василька й міліціонера. — Не бачиш, дитина зі сну, перелякаєш! І не байстрюк він. У нього батько є.

—Знаємо ми ваших батьков. Гдє-нібудь з буримі ведмедями дружбу водіт? Так, да?

—Відстань, сатано! — одмахнулась мати.

—Но-но! А то не подивлюсь, що з пацанами. На нари загоню за оскорблєніє при службі!

Василько вже схопився й туливсь до Івана, що стояв за матір’ю. Брат злякано сіпав матір за рукав:

—Ходімте, мамо…

Вийшли в темну ніч, під шарпкий холодний вітер, як на ніж. Люди шукали затишку. Хто ліпився до станційної стіни, хто йшов у скверик, де бездомно шуміли на вітрі голі дерева. А хто стояв на пероні перед відчиненими дверима в станцію. Вхід до станції перетинала заяложена червона стрічка.

—Може ж вони скоренько приберуть та й впустять?

—Ага, жди. Це до самого ранку.

—І неодмінно ж у глупоніч розібрало їх із тим прибиранням. Наче дня для цього мало?

—Звіряччя! Діти он босі. Повиганяли. Як-таки отак з дітьми, мов із скотом? Хоч би ж діточок пожаліли.

—Та про що ви ка-ажете? Вони пожаліють, ждіть. Вони раді, що пики собі понаїдали, очі залили самогонкою, а люди їм ніщо, прах земний, — обурювався неголений дядько, — сидячи на своєму клункові під стіною.

Хтось ламав у темряві сухі гілочки в сквері. Скоро в двох місцях загорілися багаття, і люди посунули до них хоч очі обігріти, оддалеки дивлячись на язики полум’я з-за плечей розпорядників вогнища.

Хлопці також попробували пропхатися до багаття, але їх шугонули якісь смаглюваті, злі, мов розбуркані шершні, мугирякуваті дядьки з чорними вусиками.

Вони говорили не по-нашому.

—Це — німці, мамо? — спитав Василько.

—Які там німці, —сказала мати. — Ходімте на перон, бо тут ще чого доброго і обікрадуть.

Вони пішли на перон.

—А що їм, жалко того диму чи що? — похмуро спитав Іван.

—От уріже по шиї той иродяка, тоді взнаєш, жалко чи ні, —прикрикнула мати. — Стійте отут коло мене!

Мерзли ноги, і хлопці переступались із сичанням, мов на приску.

—Скоро вже впустять? — питав Василько.

—Потерпи. Скоро, — заспокоювала мати.

Іван зняв з плеча торбу, поклав на перон і став ногами на її порожні краї. Василько зробив те ж саме. Ногам наче трохи потеплішало. Мати сіла на вузол і стомлено обіперлася спиною об стіну. Так вони й перебували в темряві,