Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

Подібну мешканеву історію оповідав нам і вязень Ногилевський, що жив довгі роки в Москві і попав у нашу камеру дещо пізніше. Це був очевидно спекулянт (торгував мабуть золотом), до того ще й зводник молодих дівчат, з яких одна його й видала. А що у Ногилевського знайшли при ревізії кілька кусників золота, то слідство проти нього ведено в тому напрямі, що він шпіон якоїсь сусідньої держави, яка платила йому, мовляв, за інформації золотом. У шпіонажі в користь чужих держав підозрівають у Сов. Союзі всіх таких спекулянтів, яких не бракує зрештою в ніякій державі. Той Ногилевський називав себе українцем, але своє українство він окреслив раз так: «Я українець, але хто мені скаже, що я не русский, то бю в морду». З цим типом вязні майже не говорили, бо в камері сиділи майже самі інтелігенти. По тижневі чи двох Ногилевського від нас забрали.

Був ще в нашій камері коротко жид Таїс Михайло Юрієвич, що його привезли на Лубянку з іншої московської тюрми (мабуть з Таганки), де його тримали довго в одиночці.

Цей Таїс бував колись, як багато інших його одновірців, у закордонній командировці (м. ін. у Німеччині), і з того часу мав на собі гарне убрання, прекрасну білизну, черевики і т. д. Коли настав інший «курс», його відкликали до Москви й арештували як троцькіста та тримали довго в ізоляції. Там він мусів дещо пережити, хоч про це він говорив мало. Він тільки заєдно бідкався, що йому пришивають всі можливі гріхи та злочини проти совєтської влади. З його розмови виходило, що він чувся б щасливим, якби уникнув смертної кари.

Вкінці згадаю і про свідомого українця Васькевича, справжнього велетня-силача, що його привезли до Москви аж десь з полярних околиць, далеко на півночі від Мурманська. Там він працював у господарськім відділі російської Академії Наук, яка мала в тих околицях свої досвідні стації та вирощувала, як він оповідав, спеціяльні роди пшениці, огірки і навіть помідори. В тих районах повстали за кілька літ два нові великі міста, і жилось там Васькевичеві несогірше, бо мав він і власне мале господарство, і навіть годував свиню. Але й там відкрило його око НКВД і під замітом контрреволюційної акції чи навіть «приналежности до петлюрівщини в рр. 1918-20» стягнуло на Лубяпку, де його стали допитувати про діяльність його і його братів ще зперед 20 і більше років. З Васькевичем був я, на жаль, недовго, тому й не міг довідатися докладніше про його справу.

Інші вязні, що перебували в тому часі зі мною в камері ч. 14, не зазначились якось нічим замітним, хоч прізвища таких з них, як Рикунов, Ліпін, Павлов, Яковлев, збереглися в моїй памяті до нинішнього дня.

Не тільки антисемітизм, але й ворожа постава до всіх неросійських національних рухів. — Як процвітає російський націоналізм і великодержавний імперіялізм. — «І нащо їм здались оті різні мови?» — Непотрібна й українська школа! — «Пушкін неперевершгний геній світу». — Що ще не подобалось російським шовіністам. — Кілька слів про долю жидів у СССР. — Чого собі бажає більшість підсовєтських громадян.

В попередніх розділах згадував я вже при кількох нагодах про те, що за совєтської влади не припинився зовсім антисемітизм серед широких кол населення СССР. Про це я мав нагоду переконатися нераз, бачучи неприхильну поставу загалу вязнів до вязнів жидів. Про це свідчило теж заарештуваиня цілої групи молодих школярів у Москві, що у видаваній ними стінній газетці помістили на заголовній сторінці замість 5-раменної совєтської звізди — 6-раменну звізду жидівську. Про це переконався я особливо наглядно вже по повороті з Лубянки до Львова у травні 1941 р. Стрінувшися з моїми давніми жидівськими знайомими, я почув від них, що жиди у Львові, хоч творили в тому часі третину його населення, добилися по довгих заходах всього 3-ох шкіл для своїх дітей, тоді як українських і польських шкіл було в місті кількадесять; а газету в жидівській мові (в т. зв. жаргоні) дістали вони всього на два чи на три місяці перед відступом червоної армії зі Львова з кінцем червня 1941 р. Отже наявність антисемітизму в російських масах, і навіть у совєтській верхівці, була очевидна. Той антисемітизм не ослаб аж до наших днів, і цього ніхто заперечити не всилі.

Але поруч антисемітизму процвітає в царстві Сталіна з неменшою силою також нескривана нехіть, а то й явна ворожість до всіх національних не-російських рухів, з чим зовсім не скриваються представники пануючої російської нації, як інтелігенти, так і звичайні робітники чи колгоспники. За довгі місяці свого побуту на Лубянці наговорився я з вязнями і почув також від слідчих немало цікавого на ці теми, і коли ще все таки вичував у них деякий респект перед великим українським народом, то супроти інших, таких численних менших народів у СССР пробивалось у багатьох з моїх співрозмовців або явне призирство й погорда, або бодай легковаження і нехіть.

Російський націоналізм і великодержавний імперіялізм часто розпирали їх так, що по недовгому часі мені стало зовсім ясно, що серед таких загально пануючих тенденцій і настроїв властиво не було й нема там місця на ніякі власні змагання та на питомі культурні цінності інших, неросійських народів. З ославленого «інтернаціоналізму», що ним у початках російської революції большевицькі агітатори так сильно туманили і своїх і чужих, не залишилось по-правді нічого. За ввесь час мого побуту на Лубянці я почув тільки раз від одного слідчого такі дивні слова: «Не забувайте, що ми також інтернаціоналісти!» Але, сказавши це «також», він сам зніяковів і опустив очі, бо почував, що сказав явну неправду.

На те, як безшабашно й розперезано проявляв себе російський націоналізм серед вязнів, я міг би навести багато прикладів. Поминаю спроби декого з них (на диво, навіть таких, що ніколи в Україні не були