Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

Але кілько то я наслухався на Лубянці розмов, висновки яких зводилися до таких питань: І нащо то людям здалися оті різні мови тих різних народів у Совєтськім Союзі? І куди вони з ними заїдуть? І пощо то, мовляв, учити дітей по школах отих різних мов, коли жадна з них не дорівнює ні багатством слів і форм, ні красою і величчю, ні талантами письменників і літературною продукцією великій мові великого російського народу?!

Це говорилося ніби про мови менших, дрібніших народів, але кожний з розмовців мав безперечно на думці в першу чергу українську мову. Взагалі всі мови народів Совєтського Союзу, за вийнятком одної російської мови, були, на думку тих людців, чимсь нижчим, біднішим, слабше розвиненим і — непотрібним. Будуччину мала перед собою тільки і єдино російська мова. Всі інші треба було терпіти до якогось часу, і то більше в домашнім вжитку.

Коли я спитав одного разу вязня, що походив з міста Казані, столиці татарської республіки, якою мовою викладають у тамошньому т. зв. татарському університеті, то він відповів просто й без обиняків: А якою ж мали б викладати? Очевидно, що російською. Вистане, що там викладають і татарську мову як предмет. А потім додав: А ви може гадаєте, що в Україні воно інакше? І там, і в кожній іншій національній республіці викладають у високих школах майже всі предмети російською мовою, бо тільки повне знання й опанування російської мови у всіх її нюансах може забезпечити абсольвентам високих шкіл можливість найти потрібну працю за своїм фахом у цілім розлогім Совєтськім Союзі — від моря Балтійського і Чорного по Владивосток. І тільки з тою мовою вони будуть почуватися всюди добре. І закінчив фразою, що її я вже чув кілька разів:

— І нащо їм здались оті різні мови? Вистане вповні, коли навчаться читати й писати в матерній мові у початковій школі!

Те саме висловив вязень Зєлєнков, який був директором велетенського совхозу (совєтського господарства) на Сибірі, що повстало зі злуки багатьох більших та менших приватних господарств і розтягалось на цілі десятки кілометрів. Він оповідав одного разу, що в совхозі під його наглядом і проводом працювали цілі сотні людей з України і співали нераз гарні українські пісні. Коли ж я спитав його, чи мають ті люди для своїх дітей українську школу, він сказав, як видно було, з глибоким переконанням:

— А нащо ж їм на Сибірі такої школи, коли вони серед моря русских людей? Що ж їм там поможе українська мова?

А коли я пригадав, що в Сибірі були колись українські школи для українського населення, то у відповідь почув:

— Е, то ще було за того клятого націоналіста Скрипника, що то хотів розбити і поділити всю Росію!

Подібну оцінку «клятого націоналіста» Скрипника, що то хотів, мовляв, розбити всю Росію, чув я також з уст інших співвязнів, хоч загально відома річ, як багато зробив саме той Скрипник для винищення українських національних сил у перших роках революції та які заслуги поклав для закріплення совєтської влади в Україні.

Про те, що майже всі москалі пережерті російським великодержавним націоналізмом, нема що й говорити. Це можна було не тільки відчувати, але й бачити цілком виразно при різних нагодах. А при тому вони переважно люди тверді, позбавлені сентименту і часто навіть звичайного людського милосердя та привикли думати зовсім іншими категоріями щодо простору, вартости гроша і навіть людського життя, як люди Заходу. Мені видались вони вродженими імперіялістами. Сказав мені раз один вязень поляк, що до 1918 року був російським підданим: Знаєте, не пізнаю тепер тих людей і не можу їх зрозуміти. Де ділись ті гарні людські прикмети, що їх вони колись мали? Боже, Боже, що той большевизм встиг з ними зробити за такий розмірно недовгий час! (Пізніше, при зустрічі з німцями, говорили нераз те саме наші люди на адресу німців, яких теж не пізнавали, побачивши серед них стільки бестій у людській подобі…).

Коли я тепер читаю всякі ревеляції про те, що в Росії відкрили чи поробили масу винаходів давним-давно перед тим, заки вони появились на Заході, то не дуже дивуюсь: на Лубянці я наслухався і від вязнів, і від слідчих багато про «велич русского генія», про «непереможну русску армію», про геніяльних російських поетів та письменників і т. д. В камерах, в яких я перебував, доводилось почути в широких дискусіях навіть з уст професорів університету, що, мовляв, Пушкін — це неперевершений геній світу, і щойно за ним ідуть Шекспір, Данте, Ґете… Мої докази, що противились таким твердженням, дуже не подобались деяким російським шовіністам. Підтримку діставав я звичайно від вязнів зпоміж нацменів (національних меншин), отже від грузин, татар і навіть жидів.

А вже зовсім не подобались таким російським патріотам докази на те, що російський елемент росте постійно, від століть, коштом всіх тих національностей, що попали в різних часах під владу Росії, що і е найкращим доказом натиску того елементу на них і проводженої ним систематично русифікації «інородців». ГІамятаю добре, як заболіло декого з тих шовіністів, коли я в часі одної дискусії стверджував на основі даних найновішого перепису населення СССР, що росіяни зросли від часів першого, ще царського перепису населення (1897 р.) у відношенні до українців приблизно з 2 третих до 3 четвертих, себто, що коли в 1897 р. па одного українця припадали два русскі, то тепер припадає їх вже трьох. А коли почули від мене, що всіх українців живе на світі коло 45 міліонів, то сказали просто, що це «така собі націоналістична статистика», зроблена в пропагандивних цілях… Важко було перекопувати їх, що ця статистика базується па солідних і певних даних та зроблена теж солідними й безпристрасними науковцями.

При нагоді своїх переслухувань запримітив я ще у Львові, що на моїх слідчих робило деяке вражіння, коли я казав їм, що я ще в студентських часах переклав на українську мову і містив в українській пресі твори Івана Рукавішнікова, Всеволода Ґаршина та інших російських письменників. Цю обставину використовував я і