Читати книгу - "Весілля в монастирі"

— А чоловік? Чом ви не згадали про чоловіка?

Вона глянула на нього і нічого не відповіла.

— Пробачте, — мовив він.

Дійсно, яке він має право питати такі речі? Він же не може сказати їй, скільки ласкавих і ніжних імен він створив для неї з її імені.

А вона зараз посмутніла. Власне, яке йому діло, як зве її чоловік? Невже вона хоч кому скаже, що ніяк він її не зве? «Скажіть дружині», «покличте маму», «супруга вдома», «супруги нема». Вона хотіла згадати, а як він звав її перші дні? І не могла. Але яке діло до того цьому Ігореві?

Він сидів, підперши руками голову і втупивши очі кудись поза неї.

— Не робіть дурниць, — сказала вона і доторкнулась своєю невеличкою рукою до його плеча. Він здригнувся.

— Що ви звете дурницями? — повернув він до неї лице. — Дурниця непростима буде, коли я занапащу своє життя, а може, й Адине, вона ж то ні в чому не винна. Може, краще було б, коли б мене вбили, але ні, тоді я так і не побачив би вас і вмер, не знаючи, що існує справжня радість на світі.

— А в чому ви вважаєте радість для себе? — необережно спитала Літа. Вона справді ще відчувала себе наче сторонньою сповідальницею, якою так часто бувала для інших.

— Бути з вами, — одверто сказав Ігор, — щоб ви завжди були зі мною.

Ну й добре, що сказав. Вона зараз поставить усі крапки над «і», і все піде наміченим раніше шляхом. Лагідно усміхаючись, вона мовила, наче примхливій дитині:

— Але ж це абсолютно неможливо. Я старша за вас, у мене діти.

— Вони ваші, і я вже люблю їх! — вирвалось у Ігоря.

— У мене сім’я, праця, своє життя, ви зовсім не знаєте мене, давайте не думати про це. Треба думати про Аду і не ставити її і вашу тьотю в ніякове, ні, просто в жахливе становище.

— Що ви говорите? Навіщо ви все це говорите? — майже скрикнув Ігор. — Подумайте про мене! Це ж гірше, ганебніше, ніж здатися в полон ще до бою, а це ж також зрада своєї честі, своєї гідності на догоду рідним! Ну, коли бачиш, що помилився, так що ж — підкоритися та й жити в брехні! Щоб запобігти ніяковому становищу, неприємностям — занапастити ціле життя? Краще зараз пережити хай жахливий шквал, але врятуватися. Ну, повірте, повірте мені, я зустрівся з нею зовсім чужим. Ви думаєте, вона зраділа, кинулась до мене, усміхнулася мені? Та вона просто не вміє всміхатися! І не заради чогось, а від серця!

От далася йому ця усмішка! Літа мимоволі усміхнулась і похитала головою.

— Що ж, ви гадаєте, що я така вже весела і багато сміюся?

— Ні, я цього не думаю, — заперечив Ігор. — Ви не смієтеся тому, що вам весело, ви всміхаєтесь людям. Це різниця — сміятися з веселощів і всміхатися від ласкавості. Я вловив, ви, може, й самі не помітили, як ви мимохідь глянули на Устинку, і вона враз змінилася від радості. І ви думаєте більше про інших, ніж про себе. — Він раптом змінив тон і мовив не докірливо, але з якоюсь глибокою гіркотою. — Але чому ви зараз не подумаєте про мене?

— А коли б ви не зустріли мене, усе б спокійно відбулося.

Він аж злякано глянув на неї.

— Але ж я зустрів вас, — йому здалося, що цим все пояснюється. Він тепер не міг собі уявити, що от ще трохи — і вона буде далеко, і він її не бачитиме. — Я розумію, — сказав він, — ви, як і я, все ж таки в полоні всіх умовностей, в полоні сім’ї, якихось там трудолюбців, архієреїв...

Він не згадав чоловіка.

— Ні, ні, — гаряче заперечила Літа, — це зовсім не полон, це моє життя, мої діти, мої трудолюбці, я, розумієте, я за них відповідальна, і взагалі...

Вона зупинилась, вона не сказала: як би склалося далі у них усіх життя без неї? Він далекий від таких обов’язків перед людьми, та до того ж ще не дорослими. Він цього не розуміє, а вона ніколи не виголошувала гучних слів ні перед ким. Ніхто ніколи від неї цього не чув, навіть коли вона за когось клопоталась, і вона сказала навіть з відтінком жарту:

— І не глузуйте з архієреїв, адже вони допомагають мені влаштовувати хлопців у духовне.

— Щоб вони стали попами? — уїдливо спитав Ігор.

— Зовсім ні. — І тут вона сказала те, чим потай завжди пишалась. — Мій чоловік — син селянина, мати його і зараз неписьменна, з семінарії пішов до університету, закінчив Київський університет. — І додала те, про що вже казала йому: — Він абсолютний атеїст і сам глузує з попів. А з моїх трудолюбців можуть вийти ще й які люди! Їм треба тільки попервах вміло допомогти. Та хіба в цьому справа,