Читати книгу - "Свята Марійка"

Щоранку учні Ліди Яківни здавали звіт: як вивчили уроки, чи, бува, хто не забув удома щоденник, уточнювала – хто черговий у класі, хто сьогодні відповідатиме за поведінку всіх учнів на уроках, кожному перевіряла вуха і долоні. І горе тим, хто не встиг умитись!

Про те, щоб запізнитися бодай на хвилину, – не було й мови! Учні Ліди Яківни ніколи не пропускали школи, навіть хворі, із температурою, вони брели на навчання.

З новими учительками, які щойно переступали поріг школи, Ліда Яківна проводила вступний інструктаж.

– Вчитель – це не проста людина! – категоричним тоном казала вона, помахуючи перед ошелешеною колегою довгими гачкуватими пальцями майже біля носа. – Тепер треба навіки себе забути! Не думати ні про що, а тільки про роботу! Усе життя покласти на виховання дітей і на розвиток освіти.

Спочатку молоді колеги намагалися працювати так само самовіддано, як і Ліда Яківна. Але куди їм було до неї!

Та й кому було?

Ліда Яківна – вчителька душею й тілом; хто знає, чим вона і харчувалась, бо, подейкували, – майже півзарплати витрачала на книжки, а іншу частину – відразу ж несла в ощадкасу і відкладала на майбутнє.

Одного разу на Дев’яте травня Ліда Яківна захворіла і вперше у житті не вийшла на роботу. Та що там на роботу – не змогла з’явитись на параді.

Вчителі захвилювалися: як-не-як, жінка вже немолода, самотня. Кілька молодих колег вирішили піти й провідати.

Купили житніх пряників, банку соку.

– Ви не дивіться, що я живу так просто, – зустріла дівчат Ліда Яківна, лежачи зі зламаною ногою в ліжку. – Так, немає у мене килимів на стінах, нема сервантів та диванів, та мені й не треба. Але коли я помру, то нікому клопотів собою не буду завдавати. Он у кімнаті стоять дві скрині, а в них є все мені на смерть – хустинки, аби людей перев’язати, маленькі платочки для цукерок, свічки, новий одяг, рушники на машину і на хрест, гроші на труну… І коли що, то аби знали.

– Та про що ви таке кажете? У шістдесят про смерть думати ще рано… – почали втішати хвору.

– А хто в цьому році ніс червоного прапора перед колоною?

– Наш відмінник ніс, гордість школи і району, Ваш учень, Сашко.

– Я вам от що скажу, рідненькі! – чомусь розчулилася Ліда Яківна. – Учитель – це така важлива для країни постать, що на його похороні попереду великої траурної колони теж обов’язково мають нести прапор, мов на параді!

Учительки переглянулися. А Ліда Яківна аж на лікті звелася, вигукнула натхненно:

– Я знаю, що коли я помру, то не тільки прапор понесуть… Я знаю, що за моєю труною буде все село йти! Та що село! Усі мої учні з усіх усюд поприїжджають!

А їх було багато…

Минули від того дня роки й десятиліття. Ліда Яківна прожила аж дев’яносто вісім років. Була вже малесенька і суха, а все ходила між людей – бігала на базар, до магазину.

А як померла, то не зразу про те й дізналися. Тіло пролежало у хаті кілька днів.

І от мав бути похорон. У старої ні дітей, ні родичів – нема нікого. Оскільки вона робила в школі, то й відрядили «делегацію» – чотири вчительки. Серед них – Марія Федорівна, одна з тих, що відвідували Ліду Яківну, коли вона лежала зі зламаною ногою.

– Може, треба було б хустинок купити? – кажуть вчителі. – Бо родичів у баби немає, а людей до хреста, до труни треба перев’язати, та й хліб покласти в хустку.

– Не треба, – каже Марія Федорівна, – у цієї жінки все заздалегідь наготовлено, лежить у скринях.

Сільрада виділила на похорон машину, батюшку не звали – бо покійниця була затята комуністка.

«Делегація» зі школи вирушила тільки після четвертого уроку, раніше начальство не пускало: завуч не хотіла ставити для вчителів заміну.

– Вас підождуть, там же знають, що від школи мусить хтось бути! – сказав директор школи.

Хоч уже час був до обіду, під хатою застали тільки водія, голову сільради і старого діда – найближчого сусіда.

– А хто ж винесе тіло з хати? – дивуються вчительки.

– Ще рано, от-от зійдуться люди, – каже голова сільради. – Але спочатку треба було б бабу спорядити, бо он так і лежить, як померла, у кухвайці в ліжку. Ви жінки, то робіть, що треба.

Увійшли вчительки у хату – повітря сперте, по стінах цвіль, під ногами брудне ганчір’я, а на вікнах старенький тюль.

– Що ж, дівчата, як нема кому… Мусимо.