Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

вибрали бідосю ще на п’ять років. Випили по чарці, заїли салом із часником і зачинили за собою двері. Тепер, коли Хам здає Україну вроздріб, – обгризають лікті і кличуть на поміч Господа. Був Київ стольний. Русь була святою. А московіти – Русь уже не та. У них і князя звали Калитою, Така страшна, захланна калита! Дрімучий світ. Ні слова, ні науки. Все загребуще, нарване, хмільне. Орел – двоглавий. Юрій – довгорукий. Хай Україну чаша ця мине.[43]

Та ж було дванадцять кандидатів. Обрали найгіршого. Людину з нібито вищою освітою, але без середньої. Людину з території, але без Батьківщини. Глухонімий, що наобіцяв (а багато хто повірив!) почути й відповісти, допомогти кожному.

Так, Горщик не лише порожній, а й тріснутий навпіл. Він завдав смертельного удару по національній демократії, він випалив мені нерви і душу, але ж не вдавався до середньовічного дикунства і садизму.

Він так і не став президентом, а залишився колгоспним бригадиром, йому можна дорікати хуторянським месіанством, відсутністю системного державного мислення, але він не мстив навіть тим, коли це конче треба було робити задля утвердження демократії і стабільності держави. Та й заради самої України. Вже краще б Павла залишили, а не віддали добровільно владу Хаму Батиєві, котрий розпочинав своє свідоме життя кишеньковим злодієм у робітничому місті і молодість спалив у тюрягах.

І все ж, Павло побоявся би публічно викрадати державні резиденції, тисячі гектарів заповітних угідь, промислові комплекси, Тарасову гору в Каневі, газові й нафтові свердловини, рудники корисних копалин, аеродроми, літаки… Замахується навіть на Києво-Печерську та Почаївську лаври. Горщик не посмів би. Хапонув російський газ – і годі! Зрештою, іншого ми йому б не дозволили. Побоявся б. Все-таки рештки совісті в нього були. Залишкові ознаки совісті. Діагноз.

Павло побоявся б відкрито і нахабно приватизувати цілі державні системи: Конституцію, парламент, уряд з усіма міністерствами, прокуратуру, суди, армію, міліцію, податкову, митницю, Фонд державного майна, залізницю, в’язниці, столичну мерію із смітником… Та найгірше – Батий викрадає в українців Україну, її історію та дух свободи, замахується викрасти її майбутнє. Всього за півтора року. Горщик не зміг розумно використати ці структури на поступ України, на її глибинне реформування, як зробили це Ґавел і Валенса, Саакашвілі та Бразаускас… Але він не змушував їх чинити вандею впереміж із середньовіччям. Він змушував їх воювати тільки проти мене, а не проти простолюду. І то добре.

Ще після тамтих президентських виборів, на яких Хам із своєю челяддю тотально спотворювали результати і зображували Павла в есесівській уніформі, спалювали на майданах своєї політичної вотчини його портрети і муляжі, коли ми підняли мільйони народу, і Павло таки переміг, бо я загнуздала свої амбіції і закликала всіх голосувати за нього – після перемоги треба було фальсифікаторів віддати справедливому, відкритому судові.

Таки треба було. І Хама, і тих, хто підло замахувався на територіальну цілісність України, намагаючись одшматувати Крим і три східні області. Якби суд виніс суворий вердикт (а для цього підстав було «з вершком» та ще й яким!) – його можна було президентською милістю помилувати і випустити на свободу. З тавром. І з антиукраїнськими діями якщо б не було покінчено назавжди, то, принаймні, вони б знали, що за таке в Україні, як і в кожній справедливій державі – карають. Так само, як за людиновбивство. А Павло пішов з ними на змову. Злякався. І цим легалізував антиукраїнство, заохотив його до ще нахабніших дій. Патріотичний сегмент народу був відсунутий на узбіччя, на роль паріїв, розчарованих геть у всьому. В Україні, в собі, в демократичних вартостях, в українській владі і в своєму майбутньому. І пара-ноїки[44] перемогли на чергових парламентських виборах, і посадили Хама в прем’єрське крісло. Україна згорнулася, стихла, кожен українець перейшов у спадкований від предків режим прихованого виживання, а не життя.

Грядущий Хам вже навіть не гряде, Уже він сам в грядуще нас веде.[45]

Через те він і повівся на солодкаві брехні Хама Батия на останніх президентських виборах. І лише зараз дуже повільно й ліниво починає розуміти свою фатальну помилку…

За думками Яна не помітила, як машина вкотилася на територію Софії і вже довгенько стояла під старезним дубом із вимкнутим світлом. Водій сидів непорушно. Його масивна потилиця була ніби продовженням шкіряного сидіння та підголовника. З автоприймача тихесенько цабенів джаз, саксафон аж непритомнів, аж задихався від якоїсь сентиментальної пристрасті чи й вселенської печалі. Яні уявився темний, як оця літня ніч в Україні,