Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

Тоді ж на голову Анни Ярославни буде покладена корона французьких королів. «Існує переказ, – додають історики, – що Анна, відстоюючи православ’я, відмовилась присягати на латинській Біблії, а принесла клятву на привезеному з собою слов’янському Євангелії. Згодом воно буде назване «реймським». Євангеліє збереглося і в наступні роки, на ньому складали присягу останні французькі королі династії Валуа – Людовики XIII і XIV, Карл IX і Генріх III.

Правда, під впливом обставин (простіше: на чиєму возі їдеш, здавна казали на Русі, того й пісні співай) королева католицької Франції, як вважалося, неодмінно має бути католичкою (бо як же інакше?) – Анна прийме католицтво. І в цьому вона теж виявить мудрість та завбачливість. І як французька королева, і як мати майбутнього короля Франції Філіппа Першого, аби полегшити йому сходження на трон та утвердитись на ньому на всіх законних правах.

Чому Анна і Генріх коронувалися не в Парижі, а в одному з міст? Відповідь: бо Париж тоді був доволі скромним містом на невеличкому острівці Сени.

Анна не побачила в ньому ні краси, ні бодай якоїсь величі, притаманної головному місту держави, хоч Париж на той час із скромної резиденції каролінзьких королів уже перетворився на головне місто країни, що у муках себе утверджувала, й отримав статус столиці. Але до її рідного Києва, величного граду на берегах Дніпра, Парижу тоді ще було далеко.

Отож…

Одного травневого дня 1051 року від Різдва Христового дорогою, що вела до французького міста Реймса, неспішно рухався караван повозок і вершників. Селяни, які працювали на полях, що лежали побіля дороги, з цікавістю роздивлялися тих, хто проїздив.

Це були світловолосі, високого зросту люди, вбрані (на французький погляд) досить дивно. Вони дивилися на дівчину і при цьому намагалися триматися якомога ближче до неї. Дівчина сиділа на високій золотаво-рудій лошиці. Відразу видно було, що це не тільки їхня пані, але й співплемінниця, бо вона теж була золотоволоса і світлоока, із прямим носом і широко розплющеними очима. Довгі коси дівчини, перевиті червоними і синіми стрічками, були майже такого ж кольору, як грива лошиці. Селянам не дано було знати, що коли скандинавські скальди оспівували цю красуню в своїх піснях, то називали дівчину за колір її волосся Рудою. Вона була в дивній, без рукавів, синій сукні, а під ним – тонка сорочка з пишними довгими рукавами. Маленька кругла шапочка з хутряною облямівкою гарно сиділа на її гордій голівці. Все це виглядало багато і розкішно, хоча, між іншим, ні в кого не виникало сумнівів, що таким довгим обозом, під такою сильною охороною можуть мандрувати тільки дуже багаті пани.

– Та це ж київську наречену везуть нашому королю! – раптом з подивом вигукнув хтось. – Король наш знову надумав женитись!

Генріх очікував наречену з далекої Русі з хвилюванням і в той же час із тривогою, що не полишала його всі ті дні. Посватався він до невідомої йому принцеси Анни заочно, тож весь час питав себе: чи не буде він про це шкодувати? Раптом принцеса Анна виявиться не такою, якою він її уявив? Але всі сумніви зникли, як тільки він побачив Анну. Її врода й елегантна граційність перевершили всі його очікування. І сталося диво: він закохався в Анну з першого погляду. Тому й погнав коня учвал, як тільки побачив її на шляху до Реймса.

Вивчивши за довгу дорогу французьку мову, Анна вже підготувала ті слова, з якими вона звернеться до короля Франції: «Государю! Я прибула з далеких країн, щоби зробити ваше життя щасливим. Бачачи в вас одні лише неперевершені достоїнства, я обіцяю вам любов і вірність, але й сама чекаю од вас доброти, любові та вірності…»

– Ми вже під’їздимо до Реймса, – сказав єпископ Роже, який їхав поруч. – Звідси до Парижа рукою подати. Король напевне вже приготувався вас зустрічати, принцесо Анно.

Тим часом попереду на узвишші вигулькнула група вершників і чимдуж понеслася їм назустріч.

– Мати Божа! Це, здається… – почав було єпископ і осікся. Аби краще роздивитися вершників, впершись у стремена, підвівся на своєму мулі (єпископи, згідно з саном, могли пересуватися лише на тваринах, які не мали здатності до продовження роду). – Та це ж… Ісусе! Та попереду кавалькади – король! Його величність Генріх I, король франків!

Ось він, вершник у червоному плащі на білому коні, зовсім близько.

– Принцесо, попереду король! – вигукнув єпископ до Анни. – Його величність особисто вирішив зустріти свою королеву!

Анна трохи розгубилася, але швидко оволоділа собою і раптом пустила учвал лошицю. Мчала навстріч білому коневі, на якому сидів вершник у червоному плащі.

Він теж погнав свого коня учвал.

Ще мить, і їхні коні зустрілися. Вершник і вершниця пильно вдивлялися одне в одного – їхні коні теж ніби вдивлялися одне в одного. І навіть потяглися одне до одного губами.

– Візьмемо приклад з наших коней, – вигукнув король і тієї ж миті, хитнувшись наперед, обхопив Анну рукою за стан і, піднявши її над конем, потягнув принцесу до себе, притис до грудей і впився губами в її губи.

Все відбулося так швидко, що Анна й отямитись не встигла – так її ще ніхто й ніколи не цілував. Так ось що таке, виявляється, поцілунок…

І наступної миті вона злякалася: а раптом це не король? А раптом це хтось із свити, яка виїхала її зустріти,