Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

– Я сподіваюсь, що саме ви – король? – з деяким острахом запитала вона, відкинувшись назад і переводячи подих після запального поцілунку.

Він глянув на її вологі, припухлі губи і відповів, думаючи тільки про те, що віднині може цілувати ці свіжі губи стільки, скільки йому заманеться.

– Так, моя красунечко. Я – король.

«Ці слова були першими, якими обмінялися при зустрічі король Франції Генріх I і його наречена, яка тільки-но прибула з Києва, – руська княжна Анна Ярославна».

Так хтось із авторів писатиме про їхню щонайпершу зустріч (здається, Олена Арсеньєва, «Прекрасна слов’янка Анна Ярославна і король Генріх I Французький»).

– Король… Король…

Анна в долоні сплеснула і вигукнула дзвінко, з якоюсь дитячою радістю:

– О-ля-ля, о-ля-ля! Я свого зустріла короля!..

– А що таке… о-ля-ля? – з подивом перепитав король.

– А те, ваша величносте, що я зустріла свого короля!

І сміялась усе так само по-дитячому дзвінко, радісно і безтурботно:

– О-ля-ля, о-ля-ля! Я зустріла короля!

Дивлячись на неї, Генріх, досі похмурий, почав світлішати на виду. А заодно ніби ставав молодшим. Схоже, молодів від усмішки.

– О-ля-ля! – повторював він і щиро засміявся. – Я радий, моя люба, що ти нарешті зустріла свого короля. А я зустрів – свою королеву.

Зиркаючи одне на одного, вони сміялися так безжурно, що навколо них теж усі почали посміхатися, вигукуючи:

– О-ля-ля! Ми вітаєм короля!..

У ту мить король навіть видався Анничці гарним і таким молодим, таким…

Ось так вони зустрілися – неподалік Реймса.

Поцілувавши свою чарівну наречену, Генріх велів їхати не до столиці свого королівства, як то слід було чекати, а до містечка Реймс, що було неподалік Парижа. Містечко розчарувало Анну, і вона не могла навіть приховати свого розчарування. Реймс вразив її тіснотою і брудом, але, як їй сказали, саме в Реймсі, в церкві Святого Хреста, відбудеться їхнє вінчання. З давніх-давен у Реймсі вінчалися на царство французькі королі, а ось шлюбна церемонія з іноземною принцесою тут буде здійснена вперше. Вже було готове весільне вбрання для нареченої – диво рукодільного мистецтва вишневого кольору, прикрашене зеленими ліліями – символом французьких королів, й оторочене білосніжними руськими горностаями, а також шовкові черевички, голубі, обсипані перлами, на ніжки нареченої…

…А вже потім хор виконав відповідний псалом, священик з кадилом у руці повів молодих зі свічками до аналоя, і вони стали на рушник – як то споконвіку вінчалися у Слов’янії-Русі-Україні.

І вже священик запитує: чи згодні жених і наречена одружитися за обопільною волею, що стане їхньою долею?..

І вже тоді починається вінчання.

Зачитуються молитви.

І під лунким склепінням реймського собору Святого Хреста лунали святі для такого обряду слова:

– Вінчається раб божий Генріх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…

– Вінчається раба божа Анна в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…

І тричі було запитано молодих, чи вони по згоді й любові вступають в шлюбний союз, і тричі була отримана ствердна відповідь.

І молода наречена (ба, вже королева Франції!) в чарівному весільному вбранні зробилася ще вродливішою, і король не міг нею нарадуватися…

Саме в цей момент таємно з неба сходить на молодих божественна благодать, яка освячує їхній шлюбний союз…

А вже тоді молодим, які стоять під вінцем, голосно зачитуються уривки з апостольського «Послання до ефесян» – про обов’язок жінки коритися чоловікові, «бо чоловік – голова жінки, як і Христос – Голова Церкви».

І підносять молодим срібний келих – у ньому червоне вино, змішане з водою. Священик тричі дає пити його жениху і нареченій. Срібний келих – то знак неподільного єднання подружжя. А коли молоді вип’ють келишок, священик поєднає їхні руки, покриє кінцем єпитрахилі, візьме за руки і тричі обведе їх навколо аналою під хоровий спів величальних пісень.

Тричі обвівши молодих навколо аналоя, священик візьме з рук дружбів спочатку вінець жениха, потім нареченої, і прочитає молитву. Вважається, що то заклинання, щоб Господь благословив їх. Після цього молодят підвели до амвона тут виголосили «Многоліття». Потім, як хор проспівав його, священик наказав молодим привселюдно поцілуватися.

Анна Ярославна отямилася на власному весіллі лише тоді, як теплі вологі губи молодого припали до її губ,