Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

Клаудія не відповіла.

— Сама бачиш. Це правда. Заспокойся, не мучся, дівчино! Тобі це однаково ні до чого. Гаразд, пішли! — Агата смикнула Клаудію за руку й потягнула в бік дисків і фільмів, водночас легенько пригинаючи її голову, щоб дівчини не було видко понад полицями. — Цей козел тебе не повинен побачити.

Клаудія вперше здивовано глянула на неї й сказала, сама не знаючи, навіщо:

— Його звуть Давид.

Коли дівчата вже вийшли із крамниці, залишаючи Давида з його пасією в товаристві книжок і журналів, Агата мовила сама до себе:

— То он воно що…

— Ну, але… — Зоська намагалася щось зрозуміти. — Але ж… А як же Марцін?

— Марцін? — Агата спробувала пояснити Зосі занадто складну для неї проблему. — А Марцін просто замінник.

— Як це — замінник?

— Отак.

— А ти звідки така розумна взялася? Я тебе в житті ні з ким не бачила, крім нашого вчителя англійської, — допитувалася Клаудія.

— Нічого не вдієш, моя люба, нічого не вдієш. Ці речі просто знають, от і все. Не моя справа, але хлопця шкода. Ти, звісно, йому сказала? — Агата вдавала досвідчену підстаркувату тітку, і схоже, вона справді вжилася в цю роль.

— Кому? Марцінові? Звісно, ні! — гордовито сказала Клаудія. — І не збираюся!

— Дивися, Зосю. Вона дозволила бідолашному закохатися, але не має до нього жодних почуттів. Цікаво, що б сказали на це герої твоїх мудрих романів? — уголос подумала Агата.

— Що це непорядно? — ризикнула Зоська.

— Браво! А ще?

— У романі така ситуація може розвинутися дуже по-різному: зрадливий коханець повертається, але вона вже кохає іншого.

— Нудно.

— Ні, чому? — Клаудії цей варіант явно сподобався.

— Вона закохується в іншого, але він їй каже, що робить все, щоб провчити свою колишню кохану.

— Уже краще!

— Та ви що? Марцін? Він…

Зоська зосередилася так, наче грала в гру «Виграй мільйон».

— Цей другий — насправді брат нової дівчини колишнього коханого й усе з’ясовується в найнесподіваніший момент.

— У який? — Клаудія вже уявляла себе в цій ситуації.

— У такий, що ти просто дурепа!

— Дякую! Ви дуже люб’язні.

— Не жартуй із нього, шкода хлопця.

— Лише мене ніхто не жаліє! Зрештою, хіба вас це обходить?

— Ну певне ж! — підтвердила Агата. — Це не наша справа. Нехай собі кривдить, кого хоче.

Саме над’їхав 525-й автобус, і троє дівчат зайшли досередини.

— Ви не розумієте, що він лише зараз щасливий? — захищалася Клаудія. — Що йому ця ситуація підходить? Що він воліє те, що є зараз, а не те, що було перед поїздкою?

— А що було? Нічого не було!

— Так отож, краще вже те, що є, ніж чого немає. Може, він і дурненький, але так для нього краще.

— Бо він не підозрює, що ти з ним нещира, — розвивала тему Зоська.

— Залиш для себе свої моралі, окей? Це моя справа, із ким бути щирою, а з ким ні.

— То краще з нами будь. Принаймні доки вся ця справа з Магдою не закінчиться, — дуже серйозно промовила Агата. — У цій одній-єдиній ситуації, у решті можеш робити все, що тобі заманеться. Завтра підемо туди після уроків. Зосько, візьми якусь книжку, неважливо яку, сама вибери.

— Я? Але яку? — Зосю трохи пригнічувала відповідальність.

— Будь-яку.

— Може, щось із малюнками? — ризикнула Клаудія. — Якісь казки?

— Ти що, з дуба впала? Магда не побачить жодних малюнків. Ми маємо їй читати, а не малюночки роздивлятися. І щоб жодної рекомендованої літератури! Бо позасинаємо. А ти стільки читаєш, то щось і вибереш.

— Принаймні щось жваве. Може, про кохання?

— Клаудіє, ти читатимеш раз на три дні, навіть не простежиш сюжету.

Назви книжки вони так і не вибрали. Клаудія вийшла біля Відродження.

Агата на наступній зупинці. Повільно пленталася в бік дому. Її уява теж розгулялася. Тепер дівчина боялася, що йдучи повз Магдин дім, побачить її у вікні, саме таку, якою вона бачила її в снах. Ця картина була би жахливою, хоча й могла виглядати наче якесь медичне диво, але Агата про це не думала. Ішла повільно, звично втупившись у землю, щосили намагаючись не дивитися в бік Магдиного дому. Вона майже відчувала, як щось піднімає їй голову догори і, незважаючи на її переляк, наказує глянути на вікна другого поверху.

Зося вийшла на вулиці Пожариського й повернулася до школи на репетицію. Вона мала побачити Патрика й думала про це вже від ранку. У школі якось вдавалося не зустрітися з ним. Тепер не відкрутишся, вони грають у спільній сцені..

Зосі було шкода, що не можна звіритися дівчатам. Нехай би вже трохи посміялися, немає на те ради, але їй, напевне, стало б легше. Усупереч тому, що про неї думали, вона була досить замкнутою й не могла сказати отак запросто: «Гей, послухайте-но, я закохалася в Патрика, а він на мене не звертає уваги, що робити?» Якби вони самі почали, усе було б по-іншому. Можна тоді заперечити, посваритися, як Агата через Марека. Яка різниця, хто що говорить, найважливіше, що можна позбутися тягара. Бо ці постійні роздуми на самоті — просто божевілля якесь.

Найгірше, що він нічого не розуміє! І взагалі не усвідомлює, як він її скривдив! А вона завжди брала провину на себе, тож і цього разу вирішила, що в усьому завинила