Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

«Чому ми іноді покладаємо на когось роль, яка зовсім не відповідає його бажанням? І чому потім так важко від цього відмовитися? Він сказав „ні“, пошив мене в дурепи, його цікавить Агата, тоді чому я не можу про нього забути? Чому я так страждаю? Чому постійно думаю про нього й мрію, що він усвідомить свою помилку? Адже я знаю, що із цього нічого не вийде. Він мене не кохає. Не кохає мене. Треба це нарешті зрозуміти. Бо я мов той жебрак. Стою із простягнутою рукою, але долоня залишається порожньою. І такою й залишиться. Чому це так страшенно боляче? Чому замість того, щоб зненавидіти його, я ненавиджу себе?»

А потім зайшла до зали й за мить могла вдавати кого завгодно. Дивилася Патрикові просто у вічі, та лише тому, що це робив хтось інший, героїня, яку вона грала. Зося більше не відчуває болю, у неї інші проблеми, інші переживання й страхи. І навіть, якби довелося сказати Патрикові: «Кохаю тебе», вона й оком би не змигнула. На щастя, її роль цього не передбачає.

Протягом півтори години Зоська не сприймає хлопця як Патрика. Але після репетиції він знову стає собою. І вона більше не може прикидатися кимсь іншим.

— Можна тебе провести? — несподівано питає він.

— Дякую, ні, я спішу. Зрештою, мені ще до бібліотеки.

— То ти спішиш, чи йдеш до бібліотеки?

— І те, й інше.

— Як хочеш. Я думав, ми можемо поговорити.

«Про що?!» — волає щось у ній, це «щось» прагне повірити, будь-що знову йти поруч і розмовляти з ним. На жаль, вона розуміє, кого стосуватиметься ця розмова.

— Ні, не можемо! — відповідає вона нарешті якимсь чужим голосом і відвертається, щоб приховати сльози.

Есемеска від Агнешки приходить точнісінько тоді, коли за матір’ю зачиняються двері.

— ТИ САМА? — питала Агнешка.

— ТАК, — відповіла Клавдія, хоча їй і не хотілося ні з ким зустрічатися й тим більше виходити.

— ЗА ПІВГОДИНИ НА ЗУПИНЦІ, — зажадала Агнешка, як завжди не питаючи її думки.

У Клаудії був вибір. Вибір є завжди. Вона ж могла відписати, що не поїде, бо не хоче, бо ще уроків не зробила, у неї сидить Марцін, будь-що. Але незважаючи на своє небажання, вона одяглася й вийшла, сама не розуміючи, куди й навіщо йде.

— До «Променаду»? Я вже там нині була! — канючила вона в автобусі.

— То й що з того? — Агнешка перекочувала в роті жуйку й байдуже дивилася у вікно.

— Нічого, — відказала Клаудія.

— Полазимо, подивимося, може, морозиво тобі куплю, якщо будеш чемною… — Агнешка переконувала абсолютно нецікаво, зате, як завжди, ефективно.

Морозиво було аргументом. Заради нього Клаудія пішла б до «Променаду» навіть пішки. Десь посередині першого поверху там є кафе з морозивом, просто диво. Море смаків, великі, зручні ратанові крісла, сідаєш і почуваєшся богинею. Саме туди вони й подалися, але раніше зайшли до «Н&М».

— Нічогенька кофточка, — досить байдуже озвалася Агнешка.

— Ага.

— Ти теж собі щось вибери.

— Я? Навіщо? У мене бабок катма.

— Бабки, бабки. А хіба конче треба їх мати? — роздратовано сказала Агнешка.

— Як це?

У «Н&М» Клаудія ніколи не намагалася щось украсти, усі речі були із цими клятими кліпсами.

— Треба мати патент.

— А в тебе він є?

— Припустімо. То як? Тобі щось сподобалося?

— Умгу.

Вони вийшли із крамниці, навіть не примірявши вибраного одягу. Агнешка ніколи нічого не пояснювала, чому тепер вони повинна це робити? Та коли дівчата зупинилися біля вітрини кафе, Клаудія забула про все на світі. Тоскним поглядом дивилася на посудини із крижаними ласощами, подумки прощаючись із усіма смаками, яких їй не судилося покуштувати.

— Яке хочеш? — холодно запитала Агнешка.

— А скільки можна?

— Шість.

— Шість? — Клаудія не вірила власному щастю. — Тоді…

Агнешка взяла чотири. Дівчата вмостилися у фотелях.

— Тільки не спіши! — попередила вона.

Сама набирала по трішечки, акуратно облизувала ложечку. Спершу Клаудія цього навіть не помітила, захоплена поглинанням своєї гори морозива, та коли підвела очі раз і вдруге, то мимоволі зауважила погляд Агнешки, спрямований на самотнього чоловіка у кав’ярні навпроти.

— А той чувак на тебе витріщається! — прошепотіла змовницьки, втупившись у свою вазочку.

— То й добре, — буркнула Агнешка й усміхнулася до нього, примруживши очі.

Клаудії це не заважало. Їй подобалося, коли чоловіки на неї дивилися, але цей тип виглядав таким підстаркуватим! Йому могло бути тридцять чи навіть сорок років! Щоправда, елегантно вбраний, у костюмі й узагалі, але такий старигань… І все-таки Агнешка не зводила з нього очей! Клаудія нічогісінько не розуміла.

— Він тобі подобається?

— Так собі.

— Тоді я не знаю, чому ти…

— Бо ти дурепа! Він не повинен мені подобатися, я роблю бізнес, — процідила Агнешка крізь зуби, продовжуючи широко й лагідно посміхатися до чоловіка.

— Який іще бізнес?

— Пам’ятаєш ту кофточку?

— Ну.

— Він мені її купить.

— Ну, ти даєш! — зареготала Клаудія. — Не дурій!

— Закладімося?

— Але яким чином? — вона вже починала вірити, що Агнешка з неї не кепкує, бо та говорила все цілком серйозно. А якщо так, то може, і в неї був якийсь шанс отримати те, що їй сподобалося?

— Я