Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

— Ну, ну, розкажіть, де і коли ви так попрацювали?

— Даруйте, пане капітан, але я хотів би знати, в чиї руки, чи то пак, в чиє розпорядження, — всміхнувся Чорновус, — мене передав майор, бо я маю певні зобов’язання і обов’язки. Відкрити цього незнайомій людині не маю права. Тим паче, що порушення цих умов, як вам відомо, суворо карається.

Капітан примружив очі, підкреслюючи цим своє зверхнє ставлення до того, про що так наївно теревенить цей оунівець, майбутній агент.

— Я Похомко, — бундючно відповів капітан, але відразу збагнув, що це навряд чи справить потрібне враження на бесідника й додав: — Я Похомко, заступник майора Шеркерта. Що ж до конспірації, то я в цій справі більше забув, аніж дехто знає… Запам’ятайте, переді мною у вас не може бути жодних таємниць. Ми перевірятимемо вас не лише під час вишколу, а й при виконанні завдань.

— Я розумію, але…

— Ніяких «але» в наших вимогах, правилах і умовах не може бути. Сувора дисципліна і безоглядне виконання наказів чи завдань, хоч би це коштувало вам життя. Зарубайте собі на носі: до нас легше потрапити, аніж залишити нас. Це, безперечно, пов’язано з дотриманням тієї конспірації, про яку ви так піклуєтесь. Скажу відверто, мені подобається ваша дисциплінованість. Гадаю, ви зрозуміли мене. Тепер перейдемо до справи. Папери, які ви нам вручили, то ще не достеменне підтвердження вашої особи. Побачимо, що покаже перевірка. А тим часом я хочу почути вашу докладну розповідь про себе, своїх рідних, близьких, про ваше і їхнє ставлення до більшовицької влади. Чи були серед них комуністи, комсомольці, радянські активісти, де вони тепер перебувають? Чи належали ви самі до комсомолу або партії? Де, коли і ким працювали в Радянському Союзі? Де перебували з початку війни? Коли, де та на якому грунті зв’язалися з органами безпеки великої Німеччини, що практично зробили на її користь, хто, коли і чому рекомендував вас для роботи в німецькій розвідці?

Чорновус вдавав, ніби уважно слухає Похомка. Він був задоволений, що потрапив відразу до того, на кого заздалегідь розраховував. Але й міркував, яким чином збити зухвалість з цього самовпевненого, пихатого зрадника.

— Пане капітан, ви поставили мені стільки запитань, що навіть не збагну, як на них відповідати. Мені легше було б давати відповідь на кожне запитання зокрема, тобто так, як воно заведено в наших установах. — Чорновус зробив наголос на слові «наших», бо капітан повів з ним розмову, схожу на поліційний допит. Але вийшло трохи загостро, й він швидко додав:

— Якщо пан капітан дозволить, то я постараюсь послідовно відповісти в письмовій формі на все, що цікавить його, як відповідального працівника школи розвідки і такого, котрий користується великим довір’ям і повагою в органах безпеки великої Німеччини.

Похомко всміхнувся, засовався в кріслі й знову набундючився, смакуючи таку високу оцінку його особи.

— Можна й так. Просто розкажіть, хто ви?

Чорновус глибоко вдихнув повітря, немов збирався поринути у глибінь спогадів, і розпочав:

— Походжу я з козацького роду. Батька розстріляли більшовики ще в громадянську як одного з організаторів боротьби проти Радянської влади на Дону. Ще хлоп’яком я поклявся помститись і робив це, де тільки міг: труїв колгоспну худобу, підпалював скирти хліба в полі. А коли працював на залізниці, то в букси вагонів та паровозів насипав пісок, нівечив сигналізацію. Але подібні акції були не такі вже й значні. — Чорновус вдався до цього висновку, щоб показати, як самокритично й об’єктивно розцінює свої дії. — Дошкульніших ударів по більшовиках почав завдавати з липня сорок першого року, відколи став працювати диспетчером станції Азов. При виконанні своїх обов’язків навмисне затримував на станції ешелони, повертав назад у тил військові вантажі, що поспішали на фронт… Потім відкрито перейшов на бік армії великого фюрера і став працювати начальником кущової залізничної поліції. Тут, як кажуть, я віддячив. Не один комуніст і юда поплатилися життям за смерть батька.

Чорновус торкнувся хустинкою очей. Зітхнувши, продовжував:

— Згодом, коли був змушений залишити рідні місця й відходити на захід, виконував завдання німецького командування у Ростові, Таганрозі, на станціях Волноваха, Мелітополь, Кривий Ріг, Вінниця, Тернопіль. У місті Самборі працював старшим інспектором районної поліції.

— Так ви знаєте Самбірщину? — з цікавістю запитав Похомко.

— Авжеж, я там працював близько року.

Капітан зрожевів на обличчі. «Це ж найкращий спосіб перевірити цього базіку! — вирішив він і засипав бесідника запитаннями. Відповіді переконували Похомка, що Чорновус говорить правду. Та коли той розповів, що знає пана Сімчишина, колишнього начальника поліції в Самборі, котрий пізніше переїхав до Львова, капітан скочив з місця й радісно вигукнув:

— Друже, ви маєте приємну нагоду побачитись з паном Сімчишиним. — І зразу ж по телефону комусь наказав: — Розшукайте негайно і пошліть до мене керівника групи зв’язку. — Швидко обернувшись до Чорновуса, Похомко продовжував: — Пан Сімчишин у Самборі був першим моїм наставником в ОУН. Ми, молоді націоналісти, називали його своїм хрещеним батьком. Тепер, як бачите, ми помінялися ролями. Досить уже старому наказувати. Настав час виконувати накази інших!

До кімнати квапливо зайшов трохи змарнілий, колишній грізний начальник поліції Сімчишин. Розвідник Шостак знав його як запеклого ворога Радянської влади.

— Пане капітан, ви мене викликали?

— Впізнаєте цього чоловіка? — замість відповіді з веселою усмішкою запитав Похомко, кивнувши на Чорновуса.

— Обличчя знайоме, а от прізвища пригадати не можу. Старіє пам’ять, — пильно розглядаючи Чорновуса, сказав Сімчишин.

— А ви пильніше придивіться. Уявіть, що перед вами цей пан стоїть в добре знайомій вам формі.

Розвідник скористався натяком і, не гаючи часу, підхопився з місця:

— Іван Чорновус, колишній старший поліцай у Самборі! Та, мабуть, ви мене не запам’ятали, бо ж таких у вас було багато, але я закарбував ваш образ в серці на все життя… Тому відразу впізнав у Львові, як потрапив до розвідбоївки проводу ОУН.

— А, Чорновус! Тепер пригадав. Навіть пам’ятаю, як вас дражнили в поліції: «Чорновус без вус».

— Вашій пам’яті можна позаздрити, коли ви