Читати книгу - "Повії теж виходять заміж, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

- А ти б організувала бабів з нашого під'їзду на санкції проти розпутної дочки! Вони б із задоволенням!..

Заплакана дочка почала безладно кидати до сумок усі підряд речі, що лежали на підлозі. А заплакана мати зі стогоном схилила голову на руки…

- Нічого не поробиш, і це, очевидно, треба прийняти… гідних мужчин немає… а дівчатам треба заміж…

- Так, мамо. Заміжжя – то не метафізика. А біологія та економіка. Ти не можеш собі уявити, що я відчула, коли збагнула, що ще можу бути товаром на ринку наречених!

Що я щось коштую! І, як виявилось, чималенько!

- Так говорити цинічно й гидко! Якщо вже говорити про ціну жінки, яку має сплатити чоловік, то це все його життя!

А ти вимовляєш чортзна-що! А ще й біля цього портрета, як би не смішно це звучало…

- Ні, зовсім не смішно! Я завжди любила… цього хлопця і зараз люблю!

- Якого хлопця? Ти любила багато хлопців!

- Оцього, на портреті! Ти знаєш, що мені казали подруги, коли приходили до нас? Вони запитували: це що, твій брат?

- Так, я знаю. Але як можна до такої межі нічого не розуміти? Адже на портреті людина зовсім іншої епохи, яких зараз нема!

- Так! Один цей сталінський френч чого вартий!

- Не френч, а гімнастерка!

- Яка різниця? Але саме я на нього схожа з усієї нашої родини!

- Це правда! Зовні ти нього схожа! Він був красень, а ти красуня – цього не забрати! Який приклад зовнішньої схожості при такій разючій несхожості душ!

Рон, коли вперше обідав у них, також звернув увагу на світлину. І також зауважив портретну подібність. Оксана намагалася дохідливо розповісти про страшну долю діда.

- Він був дисидентом? – запитав Рональд.

- Oh, how stupid you are! – не стримала роздратування Оксана, – дарма що доктор економіки!

Рон від щирого серця захотів виправдатися перед нареченою. Запевнив її, що під час нацистської окупації рідний брат його батька переховував англійських пілотів. А в далекі часи – він цього не може довести, він не аристократ, але переконаний, що його прапрадіди мужньо билися з іспанськими поневолювачами.

Лунають часті сигнали міжміського дзвоника.

– Бери трубку, – стогне мати.

- I know, you are not sleaping. Я знаю, що ти не спиш!

Мати змучено слухає, як дочка вимовляє: Yes, my dear! OK, my darling!

- Тобі вітання…

- Я зворушена.

- Він уже замовив готель у Женеві…

- Дуже рада за тебе. Попутнього вітру…

- Богдан міг запропонувати лише сіно у селі надвірнянського району.

- А мій чоловік, твій батько, міг запропонувати лише дім без вигод у Боярці. А твій дідусь приніс бабусі лише тавро дружини ворога народу. Але хіба в цьому справа? Справа в тому, що ніхто нікого не любить, як би це мелодраматично не звучало… Ніхто не заплатить найвищої ціни за кохану жінку… Доню, люба, ти знаєш, я зичу тобі щастя, це правда, правда…

- Вірю, мамо, люба, вірю, але в нас різні уявлення про щастя…

- Але зараз… ми, можливо, бачимося востаннє…

- Мамо, не востаннє! За мною приїде таксі, а не «Black maria»…

- Так, так, але я кажу так, бо, все-таки, це особлива ніч…

Як ти думаєш, тільки чесно… твій Рон… він любить тебе?

- Він обрав мене з багатьох…

- Доню, він би помер за тебе, якби так склалося?

Оксана припинила пхати коліном речі до однієї з валіз, глянула на схвильовану маму. Нарешті тихо промовила:

- Гадаю, те суспільство, в якому ми житимемо, позбавить нас від такої фатальної постановки питання. Він цінує мою зрілу вроду, якій я зобов'язана – дочка кивнула на портрет, – цінує мою освіченість.

- Освіченість… Вчила, вчила тебе, і от вивчила. Все в тебе було: і найкраща як на той час школа, і музика, і університет, і курси англійської…

– А ти знаєш, мамо, всі наші дівчата з перших міських курсів застосовують на практиці набуті знання саме так, як і твоя донька. Нелька Тимченко знайшла данця. Яна Робащук – француза. Вона ходила ще й на курси французької: як у воду дивилася. А Гелена – так та була вже і в Швеції, і, здається, в тій же Бельгії.

- Таж Гелена, здається, одружена?

- Ну і що з того? Який з того чоловіка хосен – валіза без ручки! Три роки ніде не працює, лежить на дивані, шкрябає віршики! До речі, мамо, мамо… – в Оксани затремтів голос, – ти не перепишеш мені у блокнот ті вірші, які нібито писав дідусь, які нам передав той чоловік, що приходив до бабусі…

- Зараз, доню… – І може ти даси мені ту фотокартку, з якої робили портрета?

Мама принесла із суміжної кімнати старого бабусиного портфеля, де зберігалися декілька скромних золотих прикрас, реабілітація дідуся, найдорожчі листи і світлини.

Написала на конверті, в який поклала фотокартку, декілька рядків, не підглядаючи до пожовклого оригіналу:

З цієї прірви вже не буде злету, Є тільки лихо і безсилий гнів.

Але я вірю в логіку сюжету,

В закони жанру й танення снігів…

Знову задзеленчав телефон, тепер місцевий. То повідомили, що таксі виїхало. Буде за 20 хвилин. Оксана застебнула другу сумку, почала переодягатися.

- Ти паспорта поклала?

- Так, мамо.

- А квиток?

- Ну звісно…

- Так, як ми пакувалися, все можна було забути.

- Ти поїдеш зі мною до аеропорту? Там тепер гарно! Не так, як коли