Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

Як звичайно, наш уряд діяв швидко і рішуче. На жаль, я нічого не міг повідомити Реввійськраді про збройні сили містера Бейлі: це для мене залишалося таємницею. Мені вдалося тільки довідатися, що населення містечка не перевищує п’ятисот чоловік. Мене спочатку дивувала така невелика кількість робітників і службовців. Але в містера Бейлі буквально все було механізовано і раціоналізовано.

П’ятсот чоловік проти цілої армії — мізерна жменька! Але які машини знищення пустять в хід ці люди? Я міг тільки попередити наших бійців, що боротьба буде важка і треба приготуватися до будь-яких несподіванок.

Так чи інакше розв’язку чекати недовго. Карти роздано, гра розпочата…

Містер Бейлі наказом оголосив містечко на воєнному стані. «Гарнізон» готувався до облоги. На гребені кратера поставили сторожові вишки, встановили на них «радіовуха», що вловлювали звуки. На схилах із зовнішнього боку кратера відкрилися люки, про існування яких я не знав, та ілюмінатори з товстим склом. Грізні дула гармат виглядали з отворів люків. Немов полегшуючи шлях ворогові, гігантські вентилятори знову не працювали.

Наближалася весна. Стояла тиха, безвітряна погода. Сонце після зимової сплячки почало виглядати з-за горизонту, освітлюючи снігові вершини гір багряним світлом.

Настали дні напруженого чекання. Проте в містечку не відчувалося особливого пожвавлення. Воно здавалося таким же безлюдним і мертвим, як завжди. Робота в лабораторіях не припинялася. Але, очевидно, лабораторії та майстерні працювали тепер «на оборону». Безперервно рухалися підйомники, доставляючи снаряди на заховані батареї. Машини замінювали цілі армії людей.

Я і Нора, як і раніше, працювали в нашій лабораторії, перетворюючи довгі стовпці формул професора Енгельбректа на нові способи обробки і переробки нашої повітряної «сировини». Ми проробляли ряд спроб, не знаючи їх кінцевого синтезу, їхніх результатів і мети. Це дуже турбувало Нору. Можливо, ми сприяли виготовленню нових способів винищення людства? На запитання Нори батько нічого певного не відповідав.

Вечорами ми з Норою виходили на нашу площадку і спостерігали пустинне небо. Летючих вісників не було (я був переконаний, що нова експедиція з’явиться на крилах). Головні повітряні сили СРСР перебували далеко від нас, ї я вираховував, як швидко їх сюди перекинуть. За моїм розрахунком, мало минути ще кілька днів, перш ніж аероплани заширяють над нашими головами, несучи нам смерть, а людству визволення…

— Дивіться, неначе біля гармат з’явилися люди, — сказала в один з таких томливих вечорів Нора.

Я подивився на темні люки і побачив рухливі тіні. Мабуть, радіовуха вловили наближення аеропланів, і захисники містечка готувалися до повітряної атаки.

Ми схвильовано чекали, що буде далі. Навколо було тихо. Сонце зайшло за горизонт, і тільки вищерблений місяць тьмяно освітлював дикий пейзаж, що розстилався у нас під ногами. Було холодно, але ми стояли.

Минуло близько години. І раптом яскраве світло осліпило нас. З десяток величезних прожекторів спалахнули кільцем навколо кратера, далеко освітлюючи місцевість. З полярної ночі ми немов перенеслися в сяючий тропічний південь. Коли очі звикли до світла, ми побачили на горизонті кілька сріблястих бабок. В той же час вуха наші вловили ледве чутне рокотання моторів.

— Летять, — схвильовано сказала Нора.

— Так! — тихо відповів я, стежачи за тим, як далеко на заході маленькі бабочки перетворювалися на ластівок, а ластівки на соколів… Усе ближче, ближче… Раз, два, три, чотири… п’ять, шість… сім, вісім, дев’ять, десять… Ціла зграя, розташована журавлиним ключем!

— А он ще там, дивіться! — вигукнула Нора.

З півдня наближалася така ж ескадрилья.

— Із півночі!..

Рокотання моторів уже наповнювало собою повітря, відлунювалося в долинах, поверталося луною. Західна ескадрилья летіла далі в напрямку на кратер, а північна і південна повільно повертали на схід, так, щоб пройти над містечком, скидаючи бомби, слідом за першою ескадрильєю…

— Незабаром від нас нічого не залишиться! — сказала Нора.

Я згадав про наш план втечі, але стояв і дивився, мов прикутий.

Аероплани вже настільки наблизилися, що при яскравому світлі прожекторів я міг розпізнати червоні зірки знизу на крилах.

— Дивно, — сказала Нора. — У містера Бейлі повинні бути далекобійні гармати. Аероплани вже на відстані пострілу, чому ж містечко мовчить?

— Вам хочеться швидше побачити підстреленими цих птахів? — жартома запитав я.

— Я швидше хочу бачити розв’язку… так само як і ви.

І це була правда. Я сам був під владою нервового нетерпіння — узнати неминуче, побачити швидше силу зброї містера Бейлі. Чекати нам довелося недовго. Люди на батареях заметушилися, потім я помітив рухи, що супроводжували постріли з гармат. Але я не почув ніякого звуку.

— Це пневматичні гармати, і стріляють вони повітряними бомбами, — пояснила Нора.

— Повітряні бомби? Що це? — запитав я, напружуючи зір, щоб не пропустити тієї миті, коли снаряди наздоженуть аероплани.

Але дія повітряних бомб виявилася іншою.

— Дивіться не вгору, а вниз, — сказала Нора.

Я глянув униз і побачив, як по білій поверхні снігу здіймається сніжний пил.

— Ото й тільки!.. — Я ладен був усміхнутися.

Але що це?.. Сніг неначе закипів у тих місцях, де падали бомби. Піднялися величезні клуби пари, і раптом із страшенним ревінням, свистом, шумом від землі піднялися смерчі. Сніговий кручений стовп злетів, здавалося, до самого неба, почав швидко розширюватися, розростатись і разом з тим розпорошуватись і перетворюватись на страшенну снігову хуртовину. Бейлі зняв снігову бурю. Я поглянув на аероплани. Біле покривало наближалося до них з незвичайною швидкістю. Ось головний аероплан раптом став на диби, закрутився і полетів назад, мов