Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

Другий, третій… Не минуло й кількох секунд, як уся повітряна зграя закружляла в повітрі, мов осіннє листя, зірване з дерева ураганом.

Сіра імла застелила небо.

Коли вона поступово розсіялася, небо було таке ж пустинне, як завжди. Місяць зачепився гострим краєм за пік скелі, — ніби боявся поділити долю аеропланів, — і сумно дивився на мертві схили…

Я стояв вражений, важко дихаючи. Мене трусило. Нора прихилилася до стіни і, бліда, дивилася розширеними очима туди, де за кілька хвилин до цього гордо ширяли сталеві птахи. Потім вона важко зітхнула. В її словах була знайома безнадійність:

— Важко боротися з містером Бейлі… Ось результат…

— Це не кінець, це — початок! — сказав я, але, признаюсь, в цей час сумнів в успіху закрадався в мої думки. — Побачимо, що буде далі.

— Далі нічого бачити, — відповіла Нора. — Треба бути божевільним, щоб наважитися на атаку вдруге.

Нора була права: атака не повторювалася. Потрібен був час, щоб зібрати сили після удару і врахувати досвід першого бою.

Але ми ще довго стояли, дивлячись на захід…

Другого ж дня після першого наступу літаків Червоної Армії атака відновилася. Ми з Норою сиділи в лабораторії, коли почули сигнал тривоги. Поглянувши один на одного, ми за мовчазною згодою разом покинули наші пробірки, швидко одяглися і піднялися на вишку.

Була дванадцята година дня. Сіре покривало хмар затягло небо. Високо над нами ледь чутно гудів один аероплан. Але його не було видно. Я зрозумів тактику наших льотчиків: набрати великої висоти і летіти над хмарами під їх прикриттям. Наше командування, мабуть, вирішило не кидати великих сил, а діяти поодинокими нальотами. Це була цілком розумна тактика за даних умов. Та, на жаль, і вона не досягла мети.

Містер Бейлі був справді повелителем бур. Перш ніж аероплан досяг зеніту, почали діяти гігантські вентилятори, що пустили в небо могутній стовп повітря. Цей повітряний таран пробив дірку в хмарах, які швидко розсіялися. Виглянуло голубе небо… А аероплан? Ми так і не бачили його. Серед ревіння бурі, що здійнялася, я ледве розчув кілька перебійних, захлинистих звуків мотора, схожих на переривчастий передсмертний клекіт пораненого орла. Вітер відкинув літак разом з хмарами далеко вбік…

Того ж дня я довідався по радіо про результати перших боїв. Якщо тільки число жертв не було приховане «із стратегічних міркувань», як твердив Бейлі — втрати нашого повітряного флоту були не такі вже й великі, як я думав. Три льотчики було вбито, шість поранено, два аероплани розбилися. А більшості літаків удалося вирівнятися, проте їх віднесло на кілька сот верст. Незважаючи на ці втрати, дух наступаючих не було зломлено. Уряд оголосив, що не припинить боротьби, поки ворог не буде знищений.

— Побачимо, хто кого знищить! — зарозуміло говорив Бейлі. — Вони ще не куштували всіх моїх гостинців.

Протягом кількох наступних днів повітряні атаки тривали, але з тим же результатом. Посилювачі звуків заздалегідь попереджували про появу літаків, незважаючи на застосування глушителів, які майже знищували шум моторів. Щоразу літаки відкидало далеко назад. «Ніздря Ай-Тойона» вже стала відома на весь світ. Вона посилено випускала повітря і тепер зовсім не втягувала його в себе (щоб разом з аеропланом не втягнути і бомби, які могли б розірватися у вентиляторі).

Нарешті, наші льотчики, мабуть, переконалися в неможливості атакувати місто з повітря. Повітряні атаки припинилися.

— Порозумнішали, — сказав Бейлі. — Шкода тільки повітря, стільки довелося випустити його. Але війна не буває без втрат; я знову вберу своє повітря до себе. Вони ще прийдуть до мене, на колінах приповзуть! І вимолюватимуть хоч маленький ковточок!..

Знову настали дні тривожного чекання. Сторожові стояли на своїх спостережних вишках, нагадуючи про війну, але в містечку життя йшло, як і раніше.

Через кілька тижнів це затишшя було порушене звуками далекої канонади. Схоже було на артилерійську стрільбу, але вибухів я не чув. Це сталося вночі перед світанком. Я швидко одягнувся і вийшов у коридор. Там я несподівано зіткнувся з Бейлі.

— Ваші товариші не вгамовуються, — сказав він злісно. — Вони підвезли далекобійні гармати і хочуть розгромити містечко. Дурні! Вони не розуміють, що цим тільки прискорять смерть усього світу. Тепер нема потреби приховувати, що ви в мене. Ходімте зі мною на радіостанцію, ви мені потрібні.

— Відправте радіотелеграму, — сказав Бейлі Люкові, коли ми ввійшли до нього.

Люк сів до передавача. Бейлі почав диктувати:

— «Командуючому Армією. Припиніть негайно бомбардування. Якщо хоч один снаряд попаде в підземне містечко містера Бейлі, то станеться світова катастрофа. В містечку є величезні запаси рідкого водню. Коли він почне витікати і спалахне, то з’єднається з рідким повітрям, і це з’єднання, незважаючи на дуже низьку температуру рідкого повітря, утворить гримучий газ із колосальним жаром полум’я внаслідок сильної концентрації кисню в рідкому повітрі. Ця величезна теплота в одну мить перетворить усе рідке повітря на газоподібне. Станеться вибух нечуваної сили. Підніметься ураган, який змете з лиця землі міста і села. Світ спіткає нечувана в історії людства катастрофа. Калименко».

— Ви хочете, щоб ця радіотелеграма йшла від мене? — здивовано запитав я.

— Так, од вас. А ви самі хіба не хочете запобігти страшній катастрофі? Вам вони швидше повірять, ніж мені. Я не вигадую. Ви самі бачили рідкий водень, озера рідкого повітря і купи повітряних кульок. Нарешті, якщо не вірите мені, можете запитати у професора Енгельбректа.

«Невже Енгельбрект на боці Бейлі?» майнула в мене думка.

— Я не можу послати таку радіотелеграму, — відповів я.

— Чому?

— Бо я вірю тільки тому, що бачив своїми очима. Дія повітряних кульок мені невідома.

— Ах, он як!