Читати книгу - "Не судилось!, Старицький М. П."

Ті ж, Дмитро, соцькі і люди.

Дмитро (вбіга на остатнім слові). Умерла? Добив-таки! (На хвилину остовпів над трупом).

Тим часом соцькі і люди вриваються в хату.

(вихоплює ножа й кидається на Михайла). Здихай же, кате!!

Соцькі і люди (кидаються на Дмитра і крутять йому руки). В’яжіть його!!

Дмитро (борсаючись). А! Іроди! Не діждете! (Б’є себе ножем; але як руки йому не вільні, то тільки ранить).

Соцькі. Однімайте ножа!

Сцена така: направо - Михайло, скам’янілий; наліво - група з окровавленим Дмитром; посередині - труп Катрі.

Ті ж і Павло.

Павло (одчиня раптом двері, з жахом зиркнувши округ). Так така, паничу, ваша поезія?!

Завіса тихо спада.

НЕ СУДИЛОСЬ

Драма в 5-ти діях

Вперше надруковано в альманасі «Рада», 1883, ч. 1, с. 271-350, без кінця виходу 8 другої дії. Початок роботи над п’єсою визначив сам М. Старицький у листі до редакції газети «Заря» від 5 травня 1884 р.: «Драма эта была задумана мною еще в 1876 году, и в этом же году не только подробный план, но и два первых действия были окончены, но, вследствие запрета малорусской сцены, работу свою я бросил тогда, не видя в ближайшем будущем цели ее применения» (т. 8, с. 470).

У жовтні 1897 р. у листі до М. Ф. Комарова М. Старицький стверджує, що почав працювати над п’єсою у 1876 р., наполовину скінчив її у 1878 р., і первісна її назва була «Панське болото» (т. 8, с. 573). У незавершеному вигляді письменник читав її у 1877 р. своїм знайомим - діячам літератури, сцени - М. В. Лисенку, О. П. Косач та ін. (т. 8, с. 470). У березні 1879 р. М. Лисенко у листі до М. Драгоманова зазначав, що Старицький «кінча оригінальну 5-актну драму з життя народного й почасти інтелігентного» (Архів Михайла Драгоманова, т. 1, с. 696).

1881 р. М. Старицький познайомив із п’єсою М. К. Садовського й М. Л. Кропивницького. «Підбадьорений схвальним відзивом самого д. Кропивницького як знатока сцени, я поспішив її закінчити» (т. 8, с. 471). Тим більше, що з 1880 р. українські театральні вистави можна було давати в містах з дозволу губернаторів чи генерал-губернаторів.

Роботу над драмою Старицький завершив у 1881 р., про що й писав у 1897 р.: «В 1881 р. читав зовсім готову драму у домі Луцького, на Мало-Владимирській вул. ...В тім же 1881 р. драму цю я читав Кропивницькому... при Садовськім, при Косач» (т. 8, с. 573).

22 листопада 1882 р. Старицький подав рукопис драми під іншою назвою - «Не судилось» - київському окремому цензорові, маючи намір опублікувати п’єсу в альманасі «Рада». Після розгляду київським цензором рукопис було надіслано до Головного управління в справах друку. В березні 1883 р. у листі до І. С. Нечуя-Левицького Старицький писав: «І досі з Петербурга не шлють мені драми «Не судилось» (т. 8, с. 465). Дозвіл до друку був одержаний 11 березня 1883 р., але з вимогою вилучити окремі місця (ЦДІАЛ, ф. 776, оп. 26, 1883, од. зб. 1, арк. 208).

Не чекаючи виходу в світ альманаху «Рада», Старицький порушив питання про дозвіл на постановку п’єси і подав рукопис до драматичної цензури. В Державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луначарського в Ленінграді (далі - ДТБ) зберігається чотири примірники рукопису, що їх протягом майже двох з половиною років один за одним подавав автор до цензури.

Вперше п’єсу до драматичної цензури було подано 25 травня 1883 р. На титульній сторінці заголовок: «Не судилось. Драма в V-ти діях М. Старицького». Нижче, на цій же сторінці, висновок цензора: «До вистави визнано незручним (згідно відзиву СПб цензурного комітету від 9-го вересня 1883 р. за № 1182)» (ДТБ, № 35320). Заборона Головного управління в справах друку грунтувалася на рапорті цензора драматичних творів про зміст та ідейну спрямованість п’єси: «Через усю п’єсу проходить та думка, що пани безкарно можуть глумитися над чесними селянськими дівчатами, а потім без жалю кидати їх. Зважаючи на ще не зміцнілі моральні стосунки між селянами і колишніми їхніми власниками, комітет не вважає своєчасним і доречним виводити на сцену ті сумні моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або ж підтримувати пристрасне упередження поміж вищим і нижчим станами» (ЦДІАЛ, ф. 776, оп. 26, 1883, од. зб. 2, арк. 50).

14 січня 1884 р. М. Старицький знову подав п’єсу до цензури під заголовком «Не до пари. Драма в V-ти діях М. Старицького». І знову негативний висновок цензора: «За наказом начальника до вистави «признано неудобным» (ДТБ, № 25858).

У рукопису, що надійшов до цензури 21 квітня 1884 р. під заголовком «Щербата доля. Драма в III действиях и VI картинах М. Старицкого», як видно із заголовка, замість п’яти дій стало три. Її знову визнали «неудобной к представлению» (ДТБ, № 49870).

І лише четвертий варіант, поданий до цензурного комітету 3 вересня 1885 р. під заголовком «Не так склалося, як жадалося. Драма в трьох діях і шести одмінах М. Старицького», був дозволений до вистави (ДТБ, № 28108).

Зіставлення варіантів п’єси дає можливість простежити, як під тиском цензури автор був змушений міняти характеристики дійових осіб, усувати «дражливі» моменти, пом’якшувати соціальну загостреність, змінювати прізвища дійових осіб тощо.

Зменшується кількість дій п’єси: із п’яти стає три, міняються імена і прізвища дійових осіб: Николай Степанович Белохвостов у другому варіанті - Николай Иванович Билаш, Михайло - Грицько (Жорж), Павло Чубань - Михайло Бородай, Катря - Олеся; тільки в першому варіанті є Зізі і Жозефіна; у першому варіанті всі авторські ремарки дано українською мовою, починаючи з другого - російською.

Але це переважно формальні ознаки. При зіставленні рукописів виявляються правки й іншого характеру. Зокрема