Читати книгу - "Не кохай мене, Ольга Джокер"

***

- Когось симпатичного помітила? – цікавиться Женя, зловивши мій погляд, спрямований до бару.

- Ні! - Злякано відповідаю ніби мене спіймали за чимось ганебним.

- На кого тоді витріщаєшся?

- Бачиш того чоловіка з пляшкою пива в руках? - Вказую у бік реабілітолога.

- Ну?

- Це мій лікар.

- Нічого собі, — присвистує Анька, потай почувши нашу розмову. - Гарненький такий! І не один, а із друзями! Давай клич його до нас!

- Ви що! Нікого я не зватиму!

- І ти подругою після цього називаєшся? - насуплюється Ніка. - Він одружений? Скільки років? Клініка належить йому?

Я розгублено дивлюсь на Сергія Івановича. Нічого про нього не знаю та знати не хочу. Крім того, що він першокласний фахівець. А що він робить поза робочим часом, чим живе і як будує своє особисте життя — не повинно хвилювати мене.

- Ань, може, сама підійдеш і познайомишся? - Огризаюся у відповідь. - Він досить дорослий. Можливо, не тільки одружений, а й має трьох дітей.

Подруга пирхає і кличе до столу офіціанта з проханням повторити коктейлі.

Вечір у самому розпалі, на сцену виходить діджей Громов і погляди всіх присутніх звертаються у його сторону. Нещодавно він заснував своє електро-інструментальне рок-шоу, з яким проводить сольні концерти наживу у всіх країнах світу. Видовище, звичайно, вражаюче і пробирає до мурашок. Недаремно я сюди прийшла.

- Сонь, — обережно вимовляє Женя через півгодини після початку виступу. - Ти не образишся, якщо ми з дівчатами трохи потанцюємо?

- Ідіть, звичайно, — здивовано відповідаю. — Ви не зобов'язані прив'язувати себе до стільців заради мене. Все гаразд, Жек. Насправді. Я охоронятиму ваші коктейлі.

Дівчата встають зі своїх місць і йдуть, а я лише спостерігаю за ними. Шикарні, стрункі, гнучкі. Привертають увагу чоловіків. Якби не травма, я веселилася б разом із подругами. Раніше завжди так робила. Напевно, я була однією з перших, хто завжди рвався на танцпол. Мені навіть алкоголю не треба було — варто було тільки увійти в клуб і почути музику, як мене наповнював божевільний драйв.
Потягнувшись до трубочки з коктейлем, я повною мірою відчуваю себе неповноцінною. Це зовсім не заздрість, що подруги можуть, а я ні. Швидше, агресивність на саму себе і на власну нікчемність. Навіть впасти під час матчу нормально не змогла, щоб не покалічитися.

Я чудово розумію, що безглуздо займатися самопоїданням, бо минулого не повернеш. Потрібно рухатися вперед. І у звичайні дні мені це вдається. Але зараз чомусь не виходить і я сумую.

- Софія? – чую знайомий голос зовсім поряд.

Повернувши голову в потрібному напрямку, натягую на лице привітну усмішку.

- Доброго вечора, Сергію Івановичу.

- Ми в неформальній обстановці, — вимовляє чоловік, посміхаючись. - Можна просто Сергій. Не такий уже й старий, щоб називати мене на ім'я та по-батькові у нічному клубі.

- Добре, Сергію.

Трохи незвично бачити його без білого халата та окулярів. Він у чорній футболці з якимись латинськими написами та світлих джинсах. У руці ще одна пляшка пива. Виявляється, лікар теж уміє і любить розслаблятися. Даремно я зарахувала його до старих.

- А я стою біля бару і думаю - ти чи не ти.

- Я, - киваю у відповідь. – Із подругами прийшла.

Наче почувши, що справа зі знайомством з реабілітологом отримала поштовх, біля столика з'являється Анька. Вона часто дихає, поправляє вологе від поту волосся. Очі горять, а губи пливуть у посмішці.

- Я подруга Соньки. Аня!

- Дуже приємно, — усміхається доктор. - Сергій.

- Ви... не хочете приєднатися до нас? - Запитує подруга.

- Я не один. З друзями.

Сергій Іванович вказує у сторону бару.

- Теж лікарі? — цікавиться Анна.

- Так. Один патологоанатом, другий акушер-гінеколог.

- Ох, кого тільки не зустрінеш у «Парусі»! А кличте всіх до нас! Правда, Сонь?

Дивлячись на кокетливо стріляючу очима Аньку у сторону Сергія, мені нічого не залишається робити, крім як згідно кивнути. Інакше мене ніколи і нізащо не пробачать.

Через п'ять хвилин за столом опиняється сім людей. Стає шумно і весело, навіть занадто. Патологоанатома звуть Артемом, акушера-гінеколога Назаром. Чоловіки приблизно одного віку із Сергієм Івановичем. Як пошепки сказали мені подруги – самий сік. Я в цьому нічого не тямлю. Можливо, тому що Ярослав завжди здавався мені надто дорослим і недосяжним, я ніколи не дивилася у сторону старших чоловіків.

- Чому патологоанатом, Артем? - Запитує зацікавлено Женька.

Вона увімкнула активну фазу флірту. Груди вперед, живіт утягнула. Голос нудотно-солодкий.

- Артем зі мною збирався рухатись у сторону акушерства, — сміється Назар. – Ось тільки за першої ж практики в пологовому будинку знепритомнів і зрозумів, що працювати із трупами йому куди комфортніше.