Читати книгу - "Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд"

— Саме так, — суворо повідомив чоловік. — Те, що якась жінка — твоя дружина, ще не означає, ніби вона не має права сказати тобі «ні». Зрозумій, нарешті, наш шлюб був влаштований батьками з міркувань вигоди для сімей. З цієї причини вона повинна була народити від мене дитину. Тільки ось і першої шлюбної ночі, і тих кількох разів, що ми були з нею в ліжку, перш ніж зачали Клавдія, мені вистачило, щоб зрозуміти: Маргарита відчуває огиду від близькості зі мною. А я не настільки моральний виродок, щоби примушувати жінку, хай навіть ми з цією жінкою і одружені. Та й я сам до неї нічого не відчував, тому дав спокій, щойно зачали спадкоємця. Ну а зараз вона взагалі залишається зі мною тільки тому, що вибір у неї невеликий.

— Що ж ти збираєшся тоді робити, порядний ти наш? — цинічно гмикнув Тимур.

— Що? Не знаю, чесно, — зітхнув Аркадій. — Може, мені просто здається, але вона трохи змінилася відколи нас побрали. Можливо, на неї материнство так вплинуло, чи що. Але коли ми з нею з'їхали в ту тісну квартирку, я несподівано зрозумів, що Маргарита вже не бісить мене так, як спочатку. Зі мною поруч ніби інша людина. І я чесно не уявляю, що вийде із цього всього. Але однозначно не стану ні зраджувати їй, ні примушувати до подружнього обов'язку зі словами: «Я твій чоловік, тож начхати мені на все, пішла в ліжко, у мене тут свербить!».

— Гаразд, не гарячкуй ти так! А то бачу, зараз мені ще морду бити почнеш! — несподівано засміявся Тимур. — Просто я не розумію тебе.

— Я навіть не здивований, з твоїм «послужним списком», — фиркнув Аркадій у відповідь.

Відчуваючи, як пульсують почервонілі вуха, я тихенько відсторонилася від дверей, пройшла коридорами і з невимушеним виглядом вислизнула з дільниці. Дорогою все більше усвідомлюючи, що хочу щодуху побігти вулицею, висмикуючи своє світле волосся з істеричним криком!

Це що ж виходить... Арк не тягне мене в ліжко всі ці тижні тому, що вважає, ніби я категорично з ним спати не хочу, і він мені гидкий? От же срака мотика! Ні, із цим однозначно треба щось робити. Звичайно, не зустрічати чоловіка з роботи в сексшопівській білизні та плакатом «візьми мене негайно!», але якийсь натяк дати треба. Причому натяк настільки прозорий, щоб у нього сумнівів не залишилося. Потрібно подумати над цим на дозвіллі.

Перебираючи в думках варіант за варіантом, я дісталася нашого будинку і попрямувала до під'їзду. Ось тільки вже на підході до нього, ойкнувши, завмерла та інстинктивно зробила крок назад, бо з-за добротних дверей мені назустріч вийшов Дем'ян!

— О, Маргарито, доброго дня, — привітно посміхнувся він… при цьому його обличчя було пом'яте, наче у витонченого ельфійського бомжа, який програв битву за територію трьом накачаним оркам.

— Доброго… що з вами сталося? — пробурмотіла я, намагаючись приховати свій страх перед ним за маскою збентеження.

— А-а-а-а, це… — протягнув він, з безпосереднім виглядом почухавши маківку. — Пам'ятаєте того вечора, коли ми з вами… бачилися минулого разу? — нервово засміявся він. — Загалом, я тоді трохи задумався над тим, як пояснюватиму варті, чому жінка, на яку той тип напав, не пішла разом зі мною давати свідчення. Аж раптом мені назустріч вискочила якась група чоловіків у масках! Коли я сказав, що тягну того хлопця у варту, вони почали кричати мені щось на кшталт: «Ні, він знову відмажеться!». В результаті мене побили так, що два дні в лікарні пролежав. А найголовніше… знаєте, що далі було?

— І що ж? — насупилась я.

— Мене сьогодні зранку у варту викликали, на впізнання тіла! Виявляється, цієї ночі знайшли труп того виродка! Сходив, подивився... І загалом так, пом'яли його ті люди в масках добряче, та й провалявся він чимало в спекотну погоду. Але немає сумнівів, це був він. Хто він такий мені, щоправда, не сказали. Хоча біс із ним. Знаєте, нехай це прозвучить жорстоко… але мені такого покидька не шкода взагалі. Після того, як я побачив, що він збирався зробити з вами… та й до вас напевно не на першу жінку напав. Особливо якщо в нього вже такий натовп «шанувальників» завівся. Отже, може, це й не гуманно, але я вважаю, що він одержав те, на що заслужив.

— Важко посперечатися, — збентежено пробурмотіла я.

— Гаразд, більше не затримуватиму вас. Та й мені треба пошту дорозносити. Сподіваюся, ви самі хоч в нормі?

— Так, все добре, дякую.

— От і прекрасно. До зустрічі, — доброзичливо посміхнувся листоноша, потискаючи мені руку на прощання.