Читати книгу - "Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд"

Склавши план, я вирішила витратити вільний час на те, щоб погуляти з дитиною і погодувати її перед виходом. Клавік, який до того мирно спав після ранкового годування, прокинувся. Тож я, запакувавши його у візок, вирушила на невелику прогулянку.

— Що, знову? — втомлено зітхнула я, помітивши, як за кілька метрів від нас у кущах сидить невелика пташка з зеленими очима, що світяться.

А через кілька секунд, важко зітхнувши, розчавила в повидло зомбі-муху, що вмостилася на моє плече. Після чого, гидливо скривившись, дістала пляшечку антисептика та вологих серветок, якими витерла та обробила те, що колись було нежиттю.

— І довго ти ще так будеш, га? — похитала головою я, дивлячись на усміхненого на всю беззубу щелепу Клавіка. — Так, залишається тільки порадіти з того, що в нашому районі немає жодного цвинтаря домашніх тварин.

До середини прогулянки я помітила, що слідом за нами, ховаючись у тіні, буквально вервечкою повзає кілька зеленооких щурів, мишей, пташок і невеликий собака. Цікаво, а він усе це підняв ось щойно, розгулявшись, чи вже кілька днів потихеньку старався, але я просто не помічала?

Втім, буде привід для візиту до чоловіка на роботу, яким можна виправдатися, якщо мене раптом помітять. А не помітять — поговорю з ним про це вже ввечері. Зрештою, на вулицях іноді з'являлася дрібна нежить, вилов якої так само входив до обов'язків комунальних служб, тож з усіма цими покемонами буде комусь розібратися. Головне, щоб у хату не лізли.

Подивившись на годинник, я вирішила, що вже час закінчувати прогулянку, якщо хочу встигнути зі своєю маленькою витівкою, тому поспішила додому, годувати малюка, що нагуляв на свіжому повітрі апетит. Наївшись, Клавік благополучно заснув, і я просто у возику перекотила його до квартири Діни, після чого помчала до чоловіка на роботу.

Як і очікувалося, вже звичний до моїх візитів постовий на вході в дільницю лише вітально кивнув, побачивши мене. Усміхнувшись йому у відповідь, я зі спокійним виразом обличчя пройшлася коридорами і з таким самим спокоєм повернула трохи «не туди», попрямувавши у бік лабораторії некромантії, про розташування якої якось випадково дізналася, коли блукала ділянкою в один із своїх перших візитів у пошуках робочого місця чоловіка.

Стоячи біля входу, я прислухалася, щоб переконатися, що зараз там нікого немає. І, злодійкувато зазирнувши всередину, зачинила за собою двері, прослизаючи в царство пробірок, колб і всіляких магічних штучок. Серед того й банок із заспиртованими тваринами, органічними робочими матеріалами, і найголовніше — великого металевого столу, на якому зараз лежало накрите чорним простирадлом людське тіло.

Часу було обмаль, якщо не хочу попастися раніше, ніж зроблю те, заради чого сюди прийшла. Тому, зібравшись, підійшла до того місця, де була голова, і обережно підняла тканину.

Це був він. Це справді був він! Обличчя вже почало розкладатися, а головне — побите буквально на фарш, і якби не було начисто вимите в морзі, я напевно не змогла б розпізнати риси крізь шар бруду і крові, що запеклася. Але зараз у мене не залишалося жодних сумнівів у тому, що на цьому столі лежала та сама людина, яка напала на мене в провулку кілька днів тому.

Отже…

Непевна рука опустила тканину назад на мертве обличчя. Тремтіти від страху буду пізніше, зараз треба заспокоїтися і повернутися додому. А потім думати над тим, що та як розповісти чоловікові.

Відновивши рівне дихання, я покинула лабораторію і вже збиралася вислизнути з дільниці… коли раптом почула голоси. Один із них належав Арку, а другий — здається, Тимуру, одному його колезі-приятелю, з яким мені доводилося колись перекинутися парою слів.

— Справді не розумію тебе, — пробурчав Тимур, прямуючи разом з некромантом коридором до кабінету судмагекспертів, двері якого за секунду неголосно грюкнули. — Завів би коханку і не морочив голову.

— Я вже казав, що не можу, — сумно зітхнув Аркадій, коли я, підкравшись до кабінету з вражаючою швидкістю, притулилася до дверей вухом.

— Навіщо це можу-не-можу? — пирхнув Тимур. — Адже це, зрештою, природна потреба організму, і однією правою рукою ситий не будеш. Скільки там триває твій целібат? Ні куртизанок не купуєш, ні коханки нема. Навіщо тобі це?

— Тому що мені не дозволяє совість спати з іншими жінками, коли вдома на мене чекає мати моєї дитини.

— Теж мені, — буркнув Тимур. — Спав би тоді з цією «матір'ю своєї дитини», адже вона вже більше трьох місяців, як народила? Тр купи пачку презервативів, і вперед!

— Вибач, але я не такий егоїстичний козел, як ти, — роздратовано відмахнувся Аркадій.

— Продовжуватимеш відмовлятися від свого законного права, бо твоя дружина не горить бажанням виконувати подружній обов'язок? — поцікавився чоловік із легкою ноткою сарказму.