Читати книгу - "День попелу"

Деснос розлюченим кроком попрямувала до «мегана». Щойно Ньєман переступив поріг стодоли, йому назустріч вийшов Леманн у білому халаті та із зачудованим поглядом.

— Це просто божевілля.

— Покажіть.

— Чистісіньке божевілля.

Ньєман навіть не подбав про те, аби пильно оглянути приміщення: великий, вочевидь порожній простір із чорними стійлами, де тхнуло лайном. Висохлим і ніби перетравленим часом і холодом лайном.

Фреска лежала під світлом поліційних прожекторів. Ньєман подумав про моноліт із «2001: Космічна Одіссея», от тільки тут кам’яний блок складався з окремих шматків. Довкола нього метушилися криміналісти зі складною технікою, яка нагадувала інструменти землемірів.

— Сюди, — сказав Леманн.

Реставратор уже встановив свої комп’ютери на триногах. Як і минулого разу, на екранах світилися чорно-білі зображення, оточені синюватим сяйвом.

— Обидва склепіння розписувала одна людина, — заявив Леманн. — Над стелею каплиці працював один і той же художник. Майже як Сікстинська капела Мікеланджело, тільки в менших масштабах.

Фрески перед їхніми очима не мали нічого спільного з могутніми велетами тосканського майстра. Тут прозирала жорстокість першої фрески, однак удесятеро потужніша. Переплетені тіла, спотворені криком обличчя, променисте тло: ці біблійні сцени перетворювалися на справжні жахи.

Зуби персонажів були чорні, волосся розвівалося, а очі ніби поплавились. Усе це нагадувало страхітливі фотографії постраждалих від вибуху в Хіросімі.

— Тут художник ще виразніше виділив свій характерний стиль. І цей натовп... Нагадує інфернальні візії Брейгеля Старшого і його «Тріумф смерті». Викривлені обличчя, увага до деталей... Це наближає нас радше до XV чи XVI століття.

— Які сюжети тут зображено?

— Я не впевнений... Вони, знову-таки, розташовані хрестом. Верхню впізнати легко, це Адам і Єва...

Охляла пара стояла біля дерева пізнання: голодні силуети, чорні від сонця. Земний рай в очах художника виглядав геть невесело.

— Ліворуч — Вавилонська вежа, крах людських амбіцій, люди, які віднині розмовляють різними мовами, розбігаються навсібіч...

Художник склеїв каміння й людські фігури, які височіли такою собі пірамідою-гібридом, наполовину з каменю, наполовину з тіл, символізуючи хаос у суспільстві...

— А от щодо двох інших сюжетів я не маю певності... Старий, що благає юнака, може бути Ісаком, який благословляє Якова, або Йовом, який втратив дитину, або навіть Аврамом, який готується принести в жертву власного сина — неможливо розгледіти точніше...

Ньєман міркував, наскільки важливим був вибір зображених сюжетів. Поки що він був загіпнотизований виразом обличчя персонажів, їхнім екстатичним поглядом, їхніми кістками, які от-от розірвуть плоть...

Леманн простягнув до останнього екрана напіврозкриту долоню, наче тримав невидиме яблуко.

— Спляча жінка, зображена в нижній частині хреста, може втілювати кількох героїнь Старого Завіту. Мені треба дослідити це питання.

Флік радше сказав би, що вона б’ється в агонії: її дебеле тіло, її короткі руки наче лежали в калюжі чорної крові або на великому сліду від пожежі на підлозі. «Опромінені з каплиці святого Амвросія» — гарний заголовок для місцевих газет.

Леманн цокнув язиком, підсумовуючи:

— Це надзвичайно. Ця церква стане нашою Сікстинською капелою!

Ньєман у цьому сильно сумнівався: посланці ніколи не дадуть оприлюднити сховані фрески, а тим паче торкнутися поверхневих розписів. Ці сцени були приречені залишатися похованими під гіпсом — їх побачить лише кілька втаємничених і лише при світлі рентгенівських променів.

— Поки що попрошу вас зберігати все в таємниці, — сказав Ньєман. — Ці зображення потрапляють під таємницю слідства.

— А, так... Так, звісно.

Леманн, мабуть, уже уявляв, як розповідатиме на сторінках журналів про виявлення цих скарбів. У межах кримінального розслідування!

А Ньєман розмірковував, як посланці дізналися про розписи. Їм також спало на думку зробити радіографію? Може, згадки про фрески траплялися в якихось старовинних текстах?

Щоби зекономити час, він сфотографував екрани на свій айфон.

— Думаєте, посланці могли самі пошкодити риштування в каплиці? — запитав він: у нього в голові вимальовувався новий сценарій. — Технічно вони могли це зробити?

— Чому ви питаєте мене про це?

— Відповідайте, будь ласка.

— Звісно. Кажуть, вони можуть побудувати стодолу за день. У такому разі, жменька гвинтів... Що у вас на думці? Страхове шахрайство?

— Із вами зв’яжеться лейтенантка Стефан Деснос, — ухилився флік. — Передайте їй ці зображення.

— Ви триматимете мене в курсі?

— Звісно, — підтвердив Ньєман із посмішкою, яка свідчила про протилежне.

— Я наполягаю, адже ця знахідка справді... фантастична. Для історії мистецтва це...

— Є прогрес у датуванні першого склепіння?

— Я в процесі. Але все залежить від хімічних реакцій. Потрібно чекати.

— Скільки?

— Ще кілька годин.

— Наберіть, щойно матимете новини. А ще спробуйте ідентифікувати персонажів двох останніх сцен.

Реставратор засунув свої довгі руки в кишені білого халату, як метальник ножів складає своє спорядження.

— А посланці? Мені знадобиться їхній дозвіл, аби тут працювати, а...

— Поки що ви мій експерт і можете вважати весь Маєток місцем злочину. Так вас влаштує?

Леманн ковтнув слину під вусами, та й по тому.

Прямуючи до машини, Ньєман витягнув мобільний. Настав час передати ці жахи на розгляд спеціаліста з біблійної іконографії.

39

— Я навела для тебе довідки.

— Я тебе ні про що не просила.

— Твій друг поїхав сьогодні вранці.

— Який друг?

— Марсель Петровій. Він попросив розрахунок і покинув Маєток зрання. Можу дістати його зарплатний лист, якщо хочеш, але ми не дуже любимо торкатися...

— Цього не може бути.

— Чого не може бути?

Рашель перепитала агресивним тоном, гострим, як канцелярський ніж.

Вони поверталися з виноградників у кузові одного з посланницьких фургонів. Дуже незвичайний день, коли сезонного робітника арештували просто на очах у всіх інших, остовпілих від подиву. День, який закінчився пізніше, ніж зазвичай, уже коли ніч надійно огорнула землю.

— Він ніколи не поїхав би, не попрощавшись.

— Була рання година. Ти, мабуть, іще спала.

Івана вагалася між двома версіями: або Рашель згодували цю казочку і вона їй вірила, або була посвячена в цю брехню й община доручила їй заспокоїти найманку.

Сидячи на лавці, Івана споглядала інших посланців. Ці типи ніколи не були веселунами, але того вечора вони били власні рекорди похмурості. Мабуть, через недавні травматичні події. Після смерті Самюеля та вчорашньої облави це вже було занадто.

Поки Рашель стиха ремствувала, Івана взялася крутити цигарку, щоби зайняти руки. Як не дивно, через гул вітру та мотору, а також мовчазне усамітнення кожного посланця здавалося, ніби вони у вантажівці самі. Й Івана зважила