Читати книгу - "Кінець роману"

Враз я почулася вільною і щасливою. «Уже не завертатиму собі голови Тобою, — сказала я Богові, простуючи Коммоном. — Мені все одно, чи Ти є, чи Тебе нема, чи справді Ти дав Морісові ще один шанс, а чи я все вигадала. Може, зараз йому випадає той другий шанс, якого я просила. Зроблю Моріса щасливим — ось Тобі, Господи, моя друга обітниця. Перешкодь мені, якщо можеш. Зупини мене, якщо можеш».

Нагорі, у своїй кімнаті, я взялася писати листа до Генрі. «Милий Генрі», — почала була, але це звучало лицемірно. «Любий» було б брехнею, а от «дорогий» — це в самий раз, ніби звертаєшся до когось знайомого. Так я й написала: «Дорогий Генрі, мені дуже прикро завдати Тобі удару, але ось уже сім років я кохаю Моріса Бендрікса. Майже два роки ми не бачилися й не листувалися, але це не допомогло. Я не можу без нього жити, тому й покидаю Тебе. Знаю, що довгий час я була поганою дружиною, а з червня 1944 року в мене взагалі нема нікого збоку, і нам усім погано. Колись я гадала, що можна пустити на самоплив цей роман, а тоді він помалу, любо-мило сам собою згасне, але сталося інакше. Я кохаю Моріса ще дужче, ніж у 1939 році. Очевидно, я поводилася по-дитячому. Тільки тепер усвідомила, що рано чи пізно мушу зробити вибір, бо інакше нароблю дурниць геть у всьому. До побачення, хай Бог Тебе благословить». Я перекреслила слова «хай Бог Тебе благословить», і то так, щоб не вдалося їх прочитати. Якісь вони пишномовні, та й Генрі не вірить у Бога. Свій підпис я хотіла доповнити виразом «з любов’ю», але він теж не годився, хоча й відповідав правді. Я ж таки люблю Генрі — у свій ганебний спосіб.

Вклавши листа в конверт, я написала на ньому: «Особисто в руки». Це щоб Генрі не розпечатав конверта при комусь. Адже він може привести додому приятеля, а я не хочу, щоб той бачив, як уражено гордість мого чоловіка. Тоді я витягла валізу й стала вкладати в неї речі, та раптом стукнула думка: «Куди це я поділа листа?» Він зразу ж знайшовся, але тут на гадку спало ще одне: «Ану ж я в поспіху забуду покласти його в передпокої й Генрі даремно дожидатиметься мене?» Тож я з листом зійшла сходами до передпокою. Майже все спакувала, крім вечірньої сукні, а Генрі мав би прийти не раніш як за півгодини.

Щойно я поклала листа на столику, поверх пообідньої пошти, як у замку зашкряботів ключ. Невідь-чого я схопила листа, і тут увійшов Генрі. Справляв враження хворого й вичерпаного.

— О, ти тут? — озвався він і, проминувши мене, пішов до кабінету.

Трохи виждавши, я рушила за ним, постановивши: «Мушу дати йому листа, треба тільки набратися духу». Відчинивши двері, я побачила, що він сидить у кріслі біля незапаленого каміна й плаче.

— Генрі, що сталося? — спитала я.

— Нічого, — відповів він. — Дуже болить голова, ото й усе.

Розпаливши камін, я запропонувала:

— Дам тобі таблетку венґаніну.

— Не турбуйся, — сказав він, — мені вже полегшало.

— Що в тебе за день був сьогодні?

— Ет, такий самий, як інші. Я трохи втомився.

— З ким це ти обідав?

— З Бендріксом.

— З Бендріксом? — перепитала я.

— А чому б і ні? Він пригостив мене ленчем у своєму клубі. Жахливим ленчем.

Я підійшла до Генрі ззаду й поклала долоню йому на лоба. Дивний жест — у мить, коли маєш покинути чоловіка назавжди. Він так робив зразу ж після нашого одруження, коли в мене часто бували напади сильного болю голови — з нервів, бо все йшло не так, як треба. На якийсь час я забула, що тоді вдавала, буцімто мені полегшало від такого жесту. Генрі обхопив мою руку й притиснув міцніше до лоба.

— Я тебе кохаю, — сказав він. — Чи знаєш це?

— Знаю, — відповіла я. Могла б і зненавидіти його за такі слова з ноткою домагання. «Якби ти справді мене кохав, — подумала я, — то поводився б, як і личить кожному зрадженому чоловікові. Ти лютував би, і ця лють звільнила б мене».

— Я без тебе не зможу, — додав Генрі.

«Та зможеш, — подумки заперечила я. — Бракуватиме тобі вигóди, але зможеш. Колись ти почав читати іншу газету й швидко звик до неї. Це тільки слова, традиційні слова традиційного чоловіка, які зовсім нічого не значать». І тут мені в око впало його обличчя в дзеркалі. Генрі й далі плакав.

— Що з тобою? — спитала я.

— Нічого, я ж тобі сказав.

— Не вірю. Може, щось сталося на роботі?

— А що там може статися? — відповів Генрі з незвичною, як на нього, гіркотою в голосі.

— Чи не Бендрікс тебе знервував?

— Звичайно ні. Гадаєш, він зумів би?

Мені хотілося відвести його руку. Генрі не забирав її. Я боялася його наступних слів, що неминуче ляжуть нестерпним тягарем на сумлінні. Моріс мав би досі бути вдома. За п’ять хвилин я добралася б до нього, якби не завадив Генрі. Я побачила б щастя, а не горе. Поки не бачиш горя, поти й не віриш у нього. Звіддаля можеш завдавати болю будь-кому.

— Моя ти дорогá, — сказав Генрі, — ніякий був з мене чоловік.

— Не розумію, про що ти, — відказала я.

— Я зануджував тебе. І мої приятелі занудні. І ми з тобою… знаєш… віддавна вже не робимо цього…

— Ось цьому рано чи пізно настає кінець, — кивнула я, — в усіх подружніх пар. Ми з тобою добрі приятелі.

Такий був мій план втечі. Якби Генрі згодився з цим твердженням, я дала б йому листа, виклала б свої наміри й пішла б собі. Але він не впіймався на гачок, і я залишилася тут. Знову зачинилися двері перед Морісовим носом. Цього разу не звинувачую за те Бога. Я сама їх зачинила.

— Не можу навіть уявити тебе в ролі приятельки. Без приятелів можна обійтися, — проказав Генрі й, глянувши на моє відображення в дзеркалі, докинув: — Не покидай мене, Саро. Потерпи ще кілька років. Я спробую…

Так і не зумів зміркувати, що