Читати книгу - "Кінець роману"

— Не покину тебе, — відповіла я. — Даю слово.

Іще одну обітницю мушу додержувати. Склавши її, я не зможу витримати з чоловіком ані хвилини. Моріс зазнав поразки, і я зненавиділа Генрі за перемогу. А чи зненавиділа б Моріса, якби він став переможцем? Забравшись у свою кімнату, я порвала листа на такі дрібненькі клаптики, що ніхто не стулив би їх докупи, стусонула ногою валізу під ліжко, бо несила її розпаковувати, і взялася ось це описувати.

Моріс вкладає свій біль у письмо. Відчуваєш, як речення прошиваються нервами. Що ж, якщо біль може вивчити когось на письменника, то й я, Морісе, набираюся тої науки. Якби ж то вдалося хоч раз поговорити з тобою… Не можу говорити з Генрі. Ні з ким не можу. Боже милий, дозволь мені говорити.

Вчора я купила розп’яття. Через те, що квапилася, вибрала дешеве й негарне. Сказавши, що хочу його придбати, я почервоніла. Хтось із знайомих міг би мене побачити в цій крамниці. Тут треба було б вставити в двері матове скло, як у крамничках, де продають презервативи. Замкнувшись у своїй кімнаті, можу вийняти це розп’яття із самого дна шкатулки з коштовностями. Я б хотіла знати молитву без отих «мені». «Допоможи мені». «Дай мені щастя». «Пошли мені смерть». Мені, мені, мені.

Зроби так, щоб я думала про ці жахливі плями на Річардовій щоці. Зроби так, щоб я бачила обличчя заплаканого Генрі. Зроби так, щоб я забула про саму себе. Боже милий, я намагалася любити й наробила плутанини. Якби я могла любити Тебе, то знала б, як любити людей. Я вірю в легенду. Я вірю, що Ти народився. Я вірю, що Ти помер за нас. Я вірю, що Ти Бог. Навчи мене любити. Мені байдуже до мого болю. Я не витримую болю інших людей. Хай мені й далі болить, але забери від них біль. Боже милий, якби Ти міг зійти з хреста й дозволив, щоб мене розп’яли замість Тебе… Якби я могла страждати так, як Ти, то могла б і зцілювати так, як Ти.

4 лютого 1946 року

Генрі узяв собі вихідний. Не знаю, навіщо це зробив. Він пригостив мене ленчем. Ми відвідали Національну галерею, тоді рано повечеряли вдома й пішли до театру. Генрі скидається на батька, що забрав дитину зі школи. Але це він дитина.

5 лютого 1946 року

Генрі задумав поїхати навесні зі мною у відпустку за кордон. Поки що він не може вибрати між замками — над Луарою чи в Німеччині, де можна було б приготувати доповідь про моральний дух німців під час бомбардувань. Не хочу, щоб прийшла ця весна. Знову я завела своєї — «хочу», «не хочу»… Якби я могла любити Тебе, я змогла б полюбити Генрі. Бог був створений як людина. Він був не тільки Морісом, але й Генрі з астигматизмом і Річардом із плямами. Якби я змогла полюбити болячки прокаженого, то невже не зуміла б полюбити занудність свого чоловіка? Але я б відвернулася від прокаженого, якби він тут опинився, а тепер от уникаю Генрі. Завжди мене тягне на драматичність. Я забрала собі в голову, що готова терпіти біль від Твоїх цвяхів, а не можу витримати добу з картами й путівниками Мішлена. Боже милий, я ні до чого не здатна. Я й досі сучка та облудниця. Усунь мене з дороги.

6 лютого 1946 року

Сьогодні в мене була жахлива сцена з Річардом. Він говорив про суперечності в християнських церквах, я старалася слухати, але це мені не дуже вдавалося. Помітивши це, Річард спитав:

— Навіщо ви сюди приходите?

— Щоб бачитися з вами, — ляпнула я, не подумавши.

— Я гадав, що ви приходите, щоб учитися, — сказав він.

Я відповіла, що саме це й мала на увазі. Бачила, що Річард не повірив мені, і гадала, що він почуватиметься ураженим і сердитиметься, але він зовсім не розсердився. Звівшись із кретонового крісла, Річард сів на кретонову софу поряд мене — так, щоб я не бачила плямистої щоки.

— Мені це дуже важливо — бачитися з вами щотижня, — признався він, і я відчула, що зараз почнеться залицяння. Поклавши долоню на мій зап’ясток, Річард спитав: — Чи подобаюсь я вам?

— Звичайно ж, подобаєтеся, Річарде, — відповіла я. — Інакше я не сиділа б тут.

— Чи вийдете за мене заміж? — спитав він. Гордість змусила його вжити такий тон, ніби йшлося про те, чи не вип’ю я ще чашку чаю.

— Генрі, мабуть, не схвалив би такого вчинку, — спробувала я обернути все в жарт.

— Невже ніщо не спонукає вас покинути чоловіка?

«Якщо я не покинула його задля Моріса, то якого дідька сподіватися, що я це зроблю задля тебе?» — спересердя подумала я й мовила вголос:

— Я заміжня.

— Для нас обох це нічого не значить.

— О ні, значить, — заперечила я. І додала, бо ж треба було коли-небудь це сказати: — Я вірю в Бога і в усе інше. Це ви мене навчили такого. Ви й Моріс.

— Не розумію.

— Ви завжди запевняли, що священики навчили вас не вірити. Буває й навпаки.

Глянувши на свої гарні руки — на всю свою красу, Річард помалу проказав:

— Мені байдуже, у що ви вірите. Можете вірити хоч у весь набір цих нісенітниць. Я кохаю вас, Саро.

— На жаль, — сказала я.

— Моя любов сильніша, ніж ненависть до віри. Якби в нас були діти, я б дозволив вам виховувати їх у цій збоченській вірі.

— Не кажіть такого.

— Я не багач. Мене стає тільки на спробу підкупити вас одним-єдиним — пожертвувати свої переконання.

— Я кохаю когось іншого, Річарде.

— Не дуже-то й кохаєте, якщо вас стримує ота дурнувата обітниця.

— Я робила все, щоб її порушити, — понуро призналась я. — Не вдалося.

— Маєте мене за дурника? — спитав він.

— Чого б то?

— Бо сподіваюся, що ви покохаєте ось такого, — він повернувся до мене потворною щокою. — Ви вірите в Бога. Це легко. Ви красуня. Вам нема на що нарікати. А мені за що любити Бога? За ось це, що дав мені, дитині?

— Дорогий Річарде, — сказала я, — не таке воно вже й страшне.

Заплющивши очі, я притулила вуста до плям. На мить мене занудило, бо