Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні 📚 - Українською

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову" автора Клаудіо Лаґомарсіні. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 48
Перейти на сторінку:
Он Церква — хіба не секта відьмаків у сутанах? А хрестини — хіба не той самий ритуал, щоб «вилити переляк» у малих дітей?

Таке трапляється нечасто, але трапляється: в розмову знову втручається мама, щоб заперечити Вейнові. Стверджує (тут я трохи відредагую її вираз), що не слід чесати всіх під один гребінь. Особливо коли йдеться про те, щоб розрізняти фокуси на розвагу публіці, соціальні або релігійні ритуали і, нарешті, — безпосередньо магію. Остання є споконвічною, первозданною вібрацією, що, без сумніву, впливає на Всесвіт. Деякі особи, зокрема чаклуни, здатні вступати з нею в резонанс, інші — ні. На думку якоїсь письменниці, котра написала книжку під назвою зі словом «споконвічно» щось там, такою вібрацією є Великий Вибух. Ті, хто спроможний керувати цими загадковими хвилями, хто здатний вступати з ними у резонанс, можуть проникати у виміри, які для решти смертних недосяжні. Для наочності таку взаємодію можна порівняти зі сприйняттям світлових і звукових хвиль. Наші органи чуття здатні сприймати їх в обмеженому спектрі, але існують деякі особи і тварини, які можуть бачити й чути їх у недоступних нам діапазонах. Життя та смерть — це не що інше, як швидкість коливання цієї самої первісної вібрації...

Бабця слухає мов заворожена, але наприкінці запитує якісь дурниці, перекручує слова, наприклад, «скокавічно». Слухаю мамині відповіді й розумію, що вона починає нервуватись. Бабця, як завжди захмеліла, бовкає, що можна було б улаштувати спіритичний сеанс. Дятел опускає голову й утуплюється поглядом у вазочку з морозивом.

Це вже занадто. Занадто навіть для нього. Я кажу, що дуже втомився, Верба красномовно позіхає. І всі разом ідемо спати.

[вирвано кілька сторінок]

Раз на місяць мама запрошує до нас Лауру — синьйору, яка допомагає їй із тим, що сама мама називає Великим Прибиранням, хоча, на мою думку, в нашій хаті й за малих прибирань завжди чисто, причепурено й приємно пахне. За день до приходу Лаури мама хапається за швабру й ганчірку і наводить кругом лад. Їй було б соромно, якби стороння жінка побачила її домівку неприбраною.

Таким чином, Великі Прибирання полягають в основному у великих балачках між мамою й Лаурою. Вони проходять із пилососом там, де немає пилу, натирають воском уже натерті меблі, перетирають усе натерте напередодні.

Звісно, я перебільшую, — я й сам це знаю. В основному такі Великі Прибирання служать для виконання ряду періодичних робіт: зняти і випрати фіранки й штори, вибити від пилу килими, навощити меблі, натерти спеціальним мастилом керамічну плитку на веранді.

Лаура дуже підійшла б Вейнові. Так само, як і він, вона має власну думку про все на світі, особливо про такі речі, в яких нічого не тямить. Це вона втовкмачила мамі в голову, що 11 вересня влаштували самі американці. Вона любить порозказувати про підступні міжнародні корпорації, які навмисно нас травлять шкідливим продуктами, щоб ми хворіли й змушені були купувати ліки, на яких наживаються кляті фармацевтичні компанії. Знову-таки, вона без упину плеще, що майбутнє освіти — це науково-технічний ліцей (тобто новий технічний, де немає гальм у вигляді латини), в якому й навчається якраз її синок.

Мама слухає, але говорить мало, лише примовляє: та ти що, справді, це ж треба. У цьому шоу Лаури її роль — другорядна. Незважаючи на їх несхожість у різних аспектах, Лаура мамі подобається. Мама каже, що наша помічниця по господарству багато читає і знає значно більше за багатьох професорів, хоча на перший погляд цього не скажеш.

Підбадьорювана маминою увагою, Лаура зовсім розпоясується і починає розповідати про приватні справи інших родин, інших домівок, інших людей, які запрошують її допомагати. Оскільки Лаура ходить і до бабці, саме від неї ми дізнаємося (я вживаю тут множину, тому що мама з Лаурою не говорять, а кричать з однієї кімнати в другу, тоді як я намагаюся читати й учитися), що Дятел остаточно перебрався туди. Всі його особисті речі переїхали до бабциної хати. Вночі сплять разом. А рано-вранці він переходить через двір і повертається до свого дому.

— Хіба ж можна отак жити у вісімдесят років?!

Це запитує мама, а я навіть не знаю, як зрозуміти її запитання: отак жити — це як? А що, було б краще, якби вони відкрито стали жити разом, незважаючи на суспільну думку? Чи вони повинні припинити у свої вісімдесят вдавати з себе закоханих підлітків, махнути на все рукою і доживати на самоті?

Тут у двері подзвонили: це поштар, каже, що треба розписатися в отриманні. Мама спускається сходами, цокаючи своїми черевиками на дерев’яній підошві, відчиняє хвіртку. Бабця вже на подвір’ї в Дятла, зашиває шкарпетки в тіні альтанки, а він тим часом розкладає пасьянс.

— Напевно, штраф прислали. Ото нема чого роз’їжджати постійно туди-сюди машиною.

Мама повертається й каже, що почула ці слова, промовлені бабцею чи то вголос, чи то пошепки. Розказує Лаурі, вони жваво обговорюють сцену, обурюються, накручують одна одну. Нарешті доходять згоди, що пора покласти цьому край, що поведінка бабці — яскравий прояв її недалекості й неповаги до власної дочки.

Присутність подруги надає мамі хоробрості.

— Ось я їй зараз покажу, отій сучці, — заявляє вона. Кладе ганчірку з мікроволокна, знову спускається сходами, перетинає дорогу й відчиняє хвіртку.

— Мамо, ходи-но сюди на хвилинку, будь ласка.

Бабця підводиться, кладе на стіл своє шитво і широко усміхається:

— Слухаю тебе, дорогенька.

— Чому ти така нещира зі мною?

— Нещира?! Що ти вигадуєш?!

— Ми всі тебе чули. Навіть Лаура, яка у мене в хаті. Коли я вийшла кілька хвилин тому, ти сказала вголос, що нема чого мені роз’їжджати постійно туди-сюди машиною. Три дні тому я тобі вже казала, що з мене досить. Ти вважаєш мене дурепою? Добре. Гадаєш, що я заслуговую на найгірше? Нехай так. Але принаймні тримай свої думки при собі. Або прийди і скажи мені в очі: ти — дурепа і заслуговуєш усього найгіршого. Ти що, за ідіотку мене маєш? Що це за коментарі сказані — не сказані? Чого ти добиваєшся?

Я нашорошую вуха, але не чую, що саме відповідає баб­ця. Лише чую, що через слово примовляє «дорогенька». Щодо решти, виходячи з уривків фраз, які долітають до мене, мені здається, що вона намагається наполовину заперечувати, наполовину мінімізувати. Що вона просто хотіла зрозуміти, чи й справді прислали штраф, і хвилювалася за доньку. Щось у цьому плані. А коли надсилають штрафи, значить, водій ганяє занадто швидко і керує машиною неуважно.

— Що з тобою? Тобі недобре? — останні слова я

1 ... 31 32 33 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"