Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні 📚 - Українською

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову" автора Клаудіо Лаґомарсіні. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 48
Перейти на сторінку:
чую чітко, бо бабця промовляє їх голосно.

— У мене все добре, мамо. І годі повторювати, що мені недобре!

— О Господи, та що з тобою? Що з тобою робиться?

Знову та сама пісня: зараз візьмуться обговорювати слабке мамине здоров’я.

Чую зойк, бабця кличе на допомогу, гукає нашого сусіда-лікаря, кричить щосили: «Паоло!» Ми з Лаурою вискакуємо з хати. Мама знепритомніла, Дятел кладе її на цемент. Їй підклали купу шкарпеток під голову замість подушки.

Коли з’являється Паоло, то звинувачує в усьому спеку, підвищену вологість, низький мамин тиск і її слабке здоров’я, очевидність чого вона з такою люттю відмовляється визнавати.

**

Верба повернувся з Ельби і вирішив улаштувати пікнік у нашому садку, як зазвичай він робить це напередодні Фераґосто. Прийдуть його друзі, однокласники, будемо ми. Ще до того, як почнеться свято для молоді, з’являться бабця з Дятлом, щоб випити по келиху разом із нами й об’їстися закусками.

Вейн — не треба й казати! — командує грилем для приготування м’яса. Поряд із вогнищем на мармуровій підставці розклав рядком усі свої ножі: деякі — з Аргентини, решта — з супермаркету. Після кожних п’яти–семи розрізів бере точило, розвертається до садка і з пронизливим звуком точить лезо. Йому подобається поставати саме в такому образі: розпаленого мачо, який заправськи орудує ножами. Якщо зустрічається очима з кимось із дівчат, спокусливо підморгує: не бажаєш скуштувати свіжатинки?

Тільки він знає, як правильно нарізати м’ясо, як його засмажувати на грилі і як краще різати на шматочки, щоб воно як слід підрум’янилося. Щоразу, нанизавши черговий шматок і поклавши його на тарілку гостя, чекає, поки той спробує. Потім зі своєю особливою вимовою запитує завжди однаково: «Просмажено як годиться?» Навіть маючи на тарілці сирий закривавлений шмат м’яса, ніхто б не наважився сказати, що воно не просмажене. Отримавши позитивний відгук, Вейн повертається до гриля, витирає рушником піт з лоба і дмухає на вуглини, як бог Вулкан у жерлі Етни.

Прийшли навіть Рамона й Дієґо. Цього вечора вона дуже гарненька: засмагла, у легенькій квітчастій сукенці, волосся висвітлилося від купання в морі. А от у Дієґо вигляд — не дуже, хоча на перший погляд відразу й не второпаєш, що з ним не так. Одягнений у дорогі фірмові шмотки, у нових черевиках (білосніжних, ніби щойно з крамниці), але якийсь пригнічений. Він нагадав мені чимось одну фотографію з підручника з історії, з розділу про кризу 1929 року, на якій чоловік в елегантному, пошитому на замовлення костюмі просить милостиню на Волл-стріт.

Єдине, чого мені хотілось би, — щоб він не поводився як ідіот, не набридав друзям Верби, пропонуючи їм піґулки, таблетки та інші фармакологічні засоби для нічного сидіння над уроками.

Дзвонить мобільний: мелодія пісні «The Stolen». Рамона з Вейном перезираються як дурні: це твій? Ні, мій. Регочуть. Нарешті виявляється, що Рамонин. Вона відповідає, прикриваючи рот рукою, щоб захистити мікрофон від навколишнього гамору. Натиснувши на відбій, заявляє голосно (ніби гості тільки й чекали на її оголошення!), що Філіпо, на жаль, не прийде, бо дуже зайнятий, і вибачається.

Хтось із хлопців, щоб її позлити, навмисно запитує: «Який іще Філіпо?» Хоча й добре знає, про кого йдеться. Декого з дівчат відсутність Філіпо засмучує, це помітно з їхньої вдаваної байдужості, з деяких промовлених півголосом фраз, що викликають хвилю перешіптувань і пліток. Напевно, їм не до душі, що Філіпо вибрав молодшу, менш досвічену за них. Можливо, кажуть щось бридке, що часом чую від моїх однокласниць: то оця шмаркля йому робить мінет? яке там, вона ж іще вчора пішки під стіл ходила!

Бабця з Дятлом розмовляють між собою, присьорбуючи аперитив із просеко з сиропом ківі. Мама мотається туди-сюди з наповненими їжею тацями, тарілками і пляшками. Ми з Вербою розважаємо гостей. Якщо сказати по правді, я швидше намагаюся почути новини про Сару: чи вона обмовилася про мій подарунок комусь, чи пліткують уже про це і як саме. Але ніхто нічого не каже.

У садку гості збиваються групами, розходяться, щоб утворити нові гурти, постійно змінюють співбесідників і теми розмов. Помічаю, що кілька хвилин Дієґо розмовляє із Дятлом. Як на мене, він дуже схвильований, — невідомо, чому, наче почувається винним у чомусь. Я вирішую про себе, що «Преторіанці» тут ні до чого, так само, як і бандити-румуни. То справа його рук, разом із якимось дружком-злодюжкою. Розділили здобич між собою і влаш­тували великий шопінґ. Дієґо накупив одягу, золота, різних наркотиків для перепродажу. Але, мабуть, чогось не розрахував, перестарався, заліз у борги, не зумів розпродати взятий товар. І ось тепер у нього залишилося в кишені всього нічого, хіба що на нові черевики.

Дятел передає порожню склянку бабці, підходить до столу з напоями і стає в чергу за кількома дівчатами, що якраз наливають собі. Але то відволікальний маневр, тому що, як тільки бабця відвертається, Дятел лізе рукою до кишені сорочки (сьогодні ввечері він без жилета) і витягує звідти купюру для Дієґо.

Виходить, я нічого не второпав.

**

Аперитив і м’ясо на грилі якось відразу наклалися одне на одне. Вейн не втримався і почав роздавати м’ясо вже через дві хвилини після першого тосту. Сонце вже сіло, але небо ще не потемніло. Бабця з Вейном походжають між гостями з келихами в руках, іще не мають наміру залишати молодь розважатися без дорослих.

Дзвонять у ворота. Верба дивиться на годинник, швидко оглядає гостей і каже, що більше нікого не чекає.

Рамона аж світиться від радості: це, напевно, Філіпо, він полюбляє влаштовувати їй такі сюрпризи, спершу каже, що не прийде, а потім з’являється. Можливо, навіть з усім гуртом і з акустичними гітарами, щоб зіграти кілька нових пісень чи навіть присвятити одну їй на заздрість тим, які плещуть язиками.

— Діду, дідусю!

Рамона спохмурніла: це всього лише Ніколас. Приїжджав до Дятла, не застав його вдома, почув музику з нашого двору і швиденько здогадався, що й до чого. Мама відчиняє хвіртку, запрошує зайти: твій дідусь тут, проходь, вип’єш разом з нами.

Ніколасові двічі повторювати не треба. Він не сам.

— Це Хорді, — показує на задохлика з вусиками, — мій іспанський друг, він тут на канікулах.

Обидва вдягнені як морячки-близнюки: у смугастих кофтинах, на Ніколасі біло-синя, а на Хорді — біло-зелена. Обидва у полотняних бежевих штанцях й еспадрильях. Обидва засмаглі, носи трішки облупилися.

Всім усе ясно. Всім, окрім Дятла, який поплескує мене по плечу і — ви тільки уявіть собі! — каже на діалекті:

— Мій онук привів підкріплення.

1 ... 32 33 34 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"