Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні 📚 - Українською

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову" автора Клаудіо Лаґомарсіні. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 48
Перейти на сторінку:
Глядіть, не ловіть ґав! Вони такі прудкі, що вам після них нічого не залишиться!

Звісно, він веде мову не про реберця з барбекю, а про дівчат. Я помітив краєм ока, що всі пороззявляли роти й уважно прислухаються до нашої розмови.

— Які гарненькі! Де надибали?

Одна білявка на ім’я Елена (здається, дівчина Верби, але я не впевнений, у нього там сам дідько не розбереться!) тицяє пальцем на еспадрильї.

— У Барселоні! Це Хорді мені привіз.

— Яка краса! І мені такі хотілось би!

Ніколас перекладає Хорді її слова, той відповідає на суміші каталонської з італійською. Каже, що у вересні знову повернеться, і якщо вона хоче, то він і їй такі привезе. «Для усіх аміґос, яким захочеться», — додає радісно.

Хлопці теж жваво обговорюють їхню появу, але натякають здалеку. Вдосталь лунає і дурних натяків на кшталт: обережно, ходіть поближче до стіни, не нахиляйтеся, якщо ненароком впустите пластикову виделку.

Один із друзів Верби стоїть поряд з Хорді. Каже, що побував у Барселоні зі шкільною екскурсією. Рамблас, модернізм, Ґауді. Потім переходить до практичніших питань: знамениті тамтешні футбольні вболівальники «блауґрана», торги між клубами за гравців. Хорді виявляє неймовірну ерудицію, багатьох здивувало, що він так доб­ре розуміється на футболі.

Темніє. День виявився спекотним і вологим. Тихо, анішелесь. Ніколас витягує із заплічника велике віяло і починає обмахуватися.

Хорді щось запитує каталонською.

— А твоє ми на морі забули, — відповідає Ніколас, — іди-но сюди, обійдемося моїм.

Туляться одне до одного, щока до щоки. Мені незручно. Особливо соромно за Дятла, який уперто нічого не хоче помічати. А ще — соромно за себе самого, за свою ідіотську фразу тоді в альтанці. Врешті, що ще має зробити Ніколас, надати офіційне свідоцтво з печаткою?

[вирвано кілька сторінок]

П’ятий зошит

Я щойно повернувся з кемпінґу. Бабця вже разів десять подзвонила по домофону й нагадала: сьогодні вечеряємо разом в альтанці, обов’язково приходь. На перше приготую оце, добре? А на друге що приготувати, оце чи це? На десерт — кавун чи морозиво? Чи і те, і друге?

Мама з Вейном негайно знайшли відмовку: в нас фуршет удома в Джорджо й Карли. Можливо, мені слід теж подумати про власне світське життя або принаймні вигадати собі його.

Причина такої бабциної уваги з’ясовується після першої ж чарки: їй не терпиться дізнатись, чи у мене з Сарою сталося проникання, чи ні. Вона вживає термін «спали», але має на увазі — мені все ясно! — «шпокалися, перепихалися, трахалися». І не відчепиться, поки не отримає відповідь.

Можливо, це наше святкування з барбекю так її налякало. Може, вона хвилюється, що самотність та сором’язливість — це перші симптоми тієї хвороби, яскравий прояв якої ми мали нагоду спостерігати під час обмахування щока до щоки Ніколаса й Хорді.

Мені не хочеться приховувати факти, чи то я просто волію її заспокоїти, аби вона дала мені спокій. Коли бабця вкотре запитує мене одне й те саме, я відповідаю, що одну ніч спав у палатці з Іларією.

— І що?

— Нічого, бабусю, я тобі щойно сказав: ми спали разом.

Дятел криво посміхається, бовкає якусь ідіоматичну фразу, сенсу якої я не збагнув, але бабця приходить на допомогу: він не вірить, що я намагаюсь уникнути прямої відповіді, вдаючи дурника. «Прямо як я, — додає, — я теж не люблю вихвалятися своїми амурними перемогами; так, розказую якісь дрібнички, а слухачі нехай уже самі здогадуються про решту».

Тут встряє бабця, каже, що їй — їй як жінці — невтямки, як це можна спати разом з чоловіком і нічого не зробити. Не те, щоб саме жінка мала щось там робити, — ще б чого не вистачало. Але ж за певних умов жінка очікує, що за певних обставин чоловік просто-таки накинеться на неї. Адже всім відомо, що чоловік не в змозі опиратись інстинктові, за натурою він — хижак і завжди полює на жінку, щоб заволодіти нею. Досить подивитися навколо у природі — на котів, курей, собак.

Коли бабця так поводиться, я розумію мамине незадоволення. Розумію, чому вона так казиться щоразу, коли бабця приписує їй болячки, стани і почуття, яких насправді не існує. Бабця завжди хоче всіх поставити на місце. Мені вже починає вриватися терпець, а тому доводиться докласти всіх внутрішніх зусиль, щоб не бовкнути чогось такого, про що потім доведеться шкодувати.

— Ми всі разом милувалися зірками, розповідали одне одному історії про привидів. А потім пішли спати. Там було дві палатки: одна двоспальна, а друга — односпальна. А оскільки ми чергувалися щодня, того вечора Іларія спала зі мною.

— Ну, і що? Що далі? Звісно, ота ваша Іларія, яка спить з усіма підряд...

— Нічого, побажали одне одному на добраніч. Кожен повернувся на свій бік, і прокинулися вже зранку.

— І нічого не робили?

— Ні.

Не вірить; обоє не вірять. Дятел погигикує і наполягає, що я морочу йому голову: де ж це таке видано, щоб вісімнадцятирічний хлопець звітував перед бабою, чим він займався у палатці з дівчиною. Але бабця не здається і починає чіплятися до Верби: «Розкажи-но ти мені, любчику, ти ж знаєш, що там відбувалося».

— Бабусю, дай йому спокій! Може, наш Марчелло — голубий.

І весело штурхає мене в плече. Я розумію жарти, а тому не ображаюся.

Дятел теж регоче, але якось непевно. Бабця надягає окуляри, бере мене за підборіддя, повертає мені голову туди-сюди, оглядає уважно. Таке враження, ніби вивчає форму мого черепа. Хтозна, яку чортівню їй там упхали в голову з молодості, якій безглуздій ломброзійській теорії, просіяній через народну мудрість, її навчали. Нарешті видає діагноз:

— Та ні, ніякий він не голубий, просто морочить нам усім голову.

Отож череп у мене бездоганний. Але я сам — у які ігри бавлюся? Несподівано усвідомлюю, що своєю поведінкою, своєю дешевою гордістю виставляю себе ще більшим ідіотом, аніж вони.

— Годі тобі, бабусю. На канікулах я просто відпочивав, і все. Ти ж знаєш, що я сором’язливий і мені не до вподоби розказувати про свої справи.

І тут приходить на виручку випивка, адже мене обов’язково треба якось підтримати. На думку Дятла, найкраще — наповнити по вінця мій келих «бичачою кров’ю». І дати зрозуміти, що випити слід залпом. Треба відновити сили, підняти рівень глобуліну в крові, бо я здаюся йому втомленим, блідим. А завтра на сніданок бабця приготує мені збитий білок із марсалою.

**

На городі йде обмін лайкою.

Сталося це після того, коли Вейн, як і обіцяв,

1 ... 33 34 35 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"