Читати книгу - "Що сказано"

— Не можна славити і Наполеона, і Бога…

— Кесареві кесареве…

— Так, чудово. Але це дорога до зневіри…

— Наполеон для демократії зробив більше, ніж мільйон усяких Кеннеді…

— А ви знаєте, що він спав не більше як шість годин? Байдуже коли. Годинку там, годинку сям…

— Хмельницький — зрадник…

— Ось вам і підтвердження моєї теорії війни і кохання. Подумати лише: такого чоловіка, як Наполеон, зраджували обидві дружини! Жозефіна була повія, а Марія-Тереза відкрито жила з Нейпперґом!

— Розумієте, він був переконаний, що найважливіша передумова перемоги — бойовий дух. Саме цього нам, українцям, бракує…

— Віри…

— Характеру…

— Тільки не світить нам перемога в Америці. Ми не досить англосакси. Ми цілком інший тип.

— Так, але тут кожен виборює собі місце. Англійці з французами колись одні одних ненавиділи. Пуритани тікали сюди від тортур, але й індіанці не чекали їх тут з відкритими обіймами. Кожен потрапляє тут у пекло. Спочатку. Стояти до кінця, от і все.

— Яка самовпевненість! — втрутився суддя Камінський, нав’язуючи до розмови, яку вів із полковником пару хвилин тому. — Ви відбираєте людині її єдину нагоду для особистого спасіння!

— Неправда. Він не самовпевнений. Навпаки, — встряв Стефан. — Невже ви не бачите, що кожен, хто прийняв якусь систему — будь-яку систему: Геґеля, Христа чи Маркса, — твердить, що знайшов Істину. Полковник — чоловік широких поглядів.

— Ви насміхаєтеся з мене, Стефане.

Стефан стенув плечима.

— Такий ви і є. Насмішник. Ви з усього насміхаєтеся. Чи ви нам коли-небудь розказували, у що сам вірите? Ви завжди поза всім. Вас не обходить ні Бог, ні країна. Я не знаю про Бога нічогісінько. Для мене Бог не є реальний. Але свою країну я розумію.

— До біса все це, — почувся чийсь голос звідкись від каміна. — Я підношу тост за сантехніку, без якої ми всі попливемо по шию в лайні.

— Скажіть, у що Ви вірите…

— Я вірю, — сказав Стефан, — в окремі прояви доброти. Без балачок про загальне добро. Коли маєте змогу помогти людині — поможіть і замовкніть. Ви, атеїсти, — обернувся він до Камінського, що вже був готовий перечити, — з кашею в мізках, коронуєте сумління, а тоді стинаєте голову разом із короною. Підносячи індивідуальність сумління, створюєте умови для фізики моралі. Кожен так званий поганий вчинок зобов’язуєтеся крити іншим — спокутним. Гріх. Спокута. Марнуєте життя, граючи в цей моральний пінг-понг. Або, як у вашому випадку, полковнику: ви берете під ноги сумління, творите що хочете і хмелієте від власного свавілля, доки ніхто вас не карає. Я вірю у щось зовсім інше…

— Проблема з селянами, — казав Павло Адріані (пара поволі йшла до сосни поруч гаража), — в тому, що вони уявляли багатство винятково як землю. Вони не розуміли ваги капіталу.

Вона всміхнулась. І притиснулася стегном до стегна. Він повернувся її поцілувати і притис долонею її пишну грудь.

— Милість Божа, — мовив суддя, почухуючи ліву щиколотку ступнею правої. — Дурне. Шкода й говорити про істинне християнство в нашу добу. Нема кому.

За кілька кроків від них Джордж перекривлював американців: шкірився на всі зуби, плескав по уявній спині, потискав уявну руку/

Під сосною біля гаража стогнала Адріана — спідниця задерта, трусики в кишені.

Стефан казав:

— Ви вважаєте мене християнином у гнізді поган. Дивно, — Стефан і сам хотів би так вважати. — Але ваш аргумент безглуздий. Зарозумілі душі не вірять і ніколи не вірили. Історичний поступ не можна мислити без Бога. Бог, за визначенням, незмінний. Міняються лиш імена і личини. Так само й правда не є статичною чи тенденційною. Вона плинна. Потребує, щоб ми ставили собі питання. Людина, яка знайшла свою душу — щось вічне, пов’язане з тілом, — перемогла у найважливішій битві свого життя. Чи, краще сказати, її життя щойно почалося.

— А чим душа відрізняється від сумління? — запитав суддя.

Стефан зібрався було відповісти, та Ластівка оголосила, що час на каву і солодке. Юрба посунула до їхнього бунгало.

— Злізай, хлопче! — покликав Стефан Бо, який обіймав сволок, мов опосум.

З його висоти мешканці цього світу виглядали як жалюгідна дрібнота. Почувши Стефана, він, відповідно до своїх переконань, висолопив язика.

— Хлопче, я надто старий, щоб лізти до тебе. Злізай, і я повім тобі таємницю.

Бо зістрибнув. Ставши поруч старого, він заплющив очі й заткнув вуха пальцями. Стефан знав, що у цей спосіб він слухає.

— Життя, хлопче, — проста штука. Часом це важко зрозуміти. Дуже легко розгубитися. Якби ти з тиждень послухав цих людей унизу, ти б уже заблудився. Але не слухай нікого, хто каже, що життя складне. Це найпростіша річ на світі. Якщо в тебе очі розплющені. Щодо великих секретів життя, найглибших таємниць… Оце я можу залишити тобі в спадок. Якщо колись тебе виведе з себе якась звичайна банальщина — втрата коханої чи дзвінки кредитора, — нагадай собі, що в тебе є одна з надзвичайних речей, великих істин. Ти її добре знаєш. Ти сидиш на ній.

Подумай про жолудь. Для початку. Для початку будь-що згодиться. Піщинка. Будь-що. Але думай про жолудь кілька годин: звідки він взявся, а тоді — звідки взялося те, що породило його. Будь-яку ідею так продумуй, до самого кінця. І побачиш: коли ти досить довго і досить наполегливо будеш думати про звичайний жолудь, він обов’язково розпуститься деревом світла, і ти вилізеш на нього, і всядешся там серед листя й гілля ясноти, і, якщо забажаєш, зможеш сидіти там довіку.

— Дай мені їсти, — сказав Бо.

— Розкладемо багаття? — запропонував Бо.

Вже впали сутінки і почали кусатися комарі.

— Окей, — згодилася Дарка.

Вони назбирали хмизу, гілля й понесли до Індіанського селища. Невдовзі вогонь відкидав їхні тіні на дерева.

Бо сказав:

— Поборемось?

І скинув светр. Дарка курточки не зняла. Обоє присіли. Він нетерпляче бив кулаками по траві й усміхався. Дарка струшувала руки, розслаблюючись. Чмихнула, витерла ніс затиллям долоні. Бо скочив, цілячись на її ноги, вхопив за кісточку, смикнув, і вона впала, зойкнувши, але трава була густа і м’яка, мов подушка. Дарка на мить отетеріла, і ось він уже на ній зверху, втискав плече їй в живіт, дедалі вище, в її маленькі груди, і нарешті ліг на неї. Він тер долонями її живіт, потім знов груди, плющив їх, хоч вони й так були дрібненькі. Потім поклав руку їй на стегно. Повертаючи її, всунув зап’ясток між ніг. Вона верещала і стогнала. Його рука була на її задку і піднімала ноги вгору. Зап’ясток втискався дедалі глибше. Дарка заплющила очі. Їй хотілось усміхатися, але тут у плече