Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

— Послухай, не бійся: пам’ятай, що я з’їла заборонений плід, та все ж мене не обпалила оргія буття. Отож, послухай: це означає, що я знайду прихисток і навіть більше: ніж якби не торкалася плоду життя... Послухай, це тому, що я пірнула в безодню, бо я починаю любити безодню, з якої я створена. Ідентичність може бути небезпечною через велике задоволення, що може перетворитися на просто задоволення. Але тепер я приймаю почуття любові!

І це не небезпечно, я клянуся, що це не небезпечно.

Бо стан благодаті існує завжди: ми завжди спасенні. Усі перебувають у стані благодаті. Людину п’янить, коли вона усвідомлює, що вона в благодаті, відчуття, що ти в благодаті — це дар, і мало хто наважується пізнати його. Але небезпеки згинути немає, тепер я знаю: стан благодаті — притаманний людині.

— Послухай, я звикла лише переборювати. Для мене надія була відтермінуванням. Я ніколи не полишала свою душу напризволяще, і я швидко самоорганізовувалася в людину, бо втратити людську подобу — надто великий ризик. Але тепер бачу, що насправді відбувалося зі мною: моя віра була така мала, що я всього-на-всього вигадала майбутнє, так мало вірила у те, що існує, що відкладала власне життя й майбутнє.

Але тепер я виявила, що навіть не обов’язково мати надію.

Це набагато серйозніше. О, знаю, що я знову вплутуюся у небезпечні речі і що мені варто припинити ці розмови із самою собою. Не варто говорити, що надія не потрібна, бо безнадія може перетворитися — бо я слабка — на засіб знищення. А для тебе вона може перетворитися на цілком придатну нищівну зброю.

Я не одразу могла зрозуміти, як і ти, що відмовитися від надії — насправді означає дію, миттєву. Ні, не руйнівну, зачекай, дай мені зрозуміти себе. Це заборонена тема не тому, що це щось погане, а тому, що через це ми наражаємося на ризик.

Я знаю, що якщо покину те, що було цілим життям, побудованим на надії, я знаю, що покинути це все — заради більшого — аби бути живим, покинути все — так само боляче, ніби розставання із ненародженою дитиною. Дитина — та ще не народжена дитина, лише надія на її народження, і це пригнічує.

Але я знаю, що я хочу і не хочу стримувати себе водночас. Це немов перебувати у передсмертній агонії: щось хоче вивільнитися зі смертю й водночас боїться покинути безпечний прихисток тіла. Я знаю, що говорити про безнадію — небезпечно, але послухай — всередині мене відбувається глибока алхімія, і вона народжувалася у пекельному вогні. І це дає мені найбільше право: право на помилку.

Послухай, без страху і без страждань: безсторонність Бога така велика і життєво потрібна, що я, нездатна витримати Божу келію, наділила його людським. Я знаю, що зараз неймовірно небезпечно виявити, що Бог має нелюдську силу — тому що знаю, о, я знаю! Що це немов порушити домовленості!

Це ніби майбутнє, що вже не настане. І ми безсилі проти цього, ми нужденні.

Але послухай хвилину: я не кажу про майбутнє, я кажу про постійне теперішнє. А це означає, що надії не існує, бо тоді це вже не віддалене майбутнє, а сьогодення. Тому що Бог не обіцяє. Він набагато більший за це: Він є й ніколи не перестає бути. То ми ті, хто не може витримати це постійно присутнє світло, тож ми обіцяємо його на потім, тільки щоб не відчувати його тут і зараз. Теперішнє — це сьогоднішнє обличчя Бога. Жах полягає в тому, що ми знаємо: саме в житті ми бачимо Бога. Зі справді відкритими очима бачимо Бога. І якщо я віддаляю обличчя реальності до після-моєї-смерті, то це через лукавство, бо волію бути мертвою, коли побачу Його, тож думаю, що насправді не побачу Його, так само, як мені вистачає мужності мріяти лиш тоді, коли сплю.

Я знаю, що те, що відчуваю — це серйозно, і воно має силу мене знищити. Тому що... тому що це так, ніби я повідомила собі, що Царство небесне вже настало.

А я не хочу Царства небесного, не хочу, я можу витримати лише його обіцянку! Мої новини від мене ж — то щось катастрофічне, і, знову ж таки, майже демонічне. Але це лише через страх. Це страх. Тому що відмовитися від надії означає, що я маю почати жити, а не просто обіцяти собі, що почну. І це мій найбільший страх. Досі я чекала. Але Бог — це сьогодні: Його царство вже настало.

І Його царство, любове моя, також від світу цього. Мені забракло сміливості перестати втілювати обітницю, і я пообіцяла собі, як доросла, яка не має сміливості прийняти те, що вона вже доросла, й обіцяє собі стати більш зрілою.

Ось таким чином я зрозуміла, що божественна обітниця життя тепер виконувалася і що вона виконувалася завжди. Раніше мені лише час від часу нагадували, у миттєвому, а потім — віддаленому видінні, що обітниця — це не лише на майбутнє, а також учора, і це завжди сьогодні: але це збентежило мене. Я б воліла продовжувати просити, не наважуючись мати все зараз.

І я маю. Завжди матиму. Я маю лише потребу. Потреба ніколи не зникає, адже потреба є частиною моєї інертності. Те, що я робитиму із проханням і з тим, чого мені бракує — це буде життя, яке я створю зі свого життя. Не постати перед ликом надії — це не відмова від прохання! І це також не утримання від того, чого бракує. Ах, це радше розширити його, це нескінченно розширити прохання, що народжується з потреби.

Нескінченно розширити прохання, що народжується з потреби.

Коров’яче молоко не для нас тече, та ми його п’ємо. Квітка не для того була створена, щоб ми дивилися на неї, нюхали її, та ми споглядаємо і нюхаємо квіти. Чумацький Шлях існує не для того, щоб ми знали про його існування, та ми знаємо. І ми знаємо Бога. І те, що нам від Нього потрібно, ми отримуємо. (Не знаю, що саме ми називаємо Богом, та Його можна так назвати). І якщо ми мало знаємо про Бога, то тому, що нам потрібно мало: ми маємо від Нього лише те, що для нас життєво потрібне, маємо від Нього лиш те, що в нас є. (Ми відчуваємо тугу не за Богом, якого нам бракує, а тугу за собою, нам бракує нас; ми відчуваємо тугу за нашою неможливою величчю: моя недосяжна реальність — це