Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

дикими котами та голодними койотами. Загубитися в пустелі означало померти за один-два дні. Такі змії, як коралова, мокасинова, індигова та каскавела виповзали на полювання ввечері, коли мігранти саме рушали в путь, бо вдень стоїть убивча спека. Люди не могли запалювати ліхтариків, щоб не виказати себе; мусили покладатися на молитви й удачу. Проводир повторив, що вони — привілейовані мандрівці, бо ніхто не кине їх у пустелі на споживу зміям. Його робота завершувалася, щойно вони перетнуть Ріо Гранде, але він має партнера в США, готового супроводити їх у безпечне місце.

Мандрівці знехотя облаштувалися в таборі під імпровізованим картонним накриттям, що давало трохи затінку в задушливий день та ілюзію безпеки вночі. На відміну від інших мігрантів, котрі спали, загорнувшись у поліетиленові мішки, їли один раз на день у якійсь церкві й заробляли кілька песо, коли щастило знайти якусь роботу, проводир щодня видавав своїм підопічним певну суму, щоб люди могли купити собі харчів і води в пляшках. Кабрера тим часом подався на пошуки знайомого, який, либонь, відпочивав десь після дози наркотику, аби той переправив їх на інший берег. Ідучи, проводир наказав їм триматися разом і ні на мить не кидати дівчинки; навкруги роєм роїлися негідники, готові порішити людину за пару черевиків чи наплічник. У таборі бракувало їжі, але з лишком вистачало алкоголю, марихуани, креку, героїну й пігулок без назви, суміш яких зі спиртним могла спричинити смерть.

Річард

Нью-Йорк

Річард Баумастер роками подорожував удвох з Орасіо Амадо-Кастро; зазвичай вони їздили в якісь закутні, куди діставалися на «Субару», а потім продовжували путь на велосипедах з наплічниками й армійською палаткою. Відсутність приятеля була схожа на маленьку смерть, залишила порожнечу в просторі й часі Річардового існування, якому так багато хотілося переповісти Орасіо. Той знайшов би вірне й розумне розв’язання проблеми з трупом і «Лексусом» і діяв би, не вагаючись та жартома. У Річарда ж загрозливо — наполоханим птахом у шлунку — нила виразка. «Навіщо думати про майбутнє, все йде своїм звичаєм, і ти не можеш ні на що вплинути, тож розслабся, брате», — сто разів повторював йому приятель. Він докоряв Річардові, що той живе в постійному діалозі з самим собою, весь час на щось натякає, про щось згадує, шкодує, будує плани. Орасіо казав, що в природі тільки люди зосереджуються на собі, стають рабами власного «я», спостерігають за собою, завжди готові оборонятися, хоча жодна небезпека їм не загрожує.

Лусія дотримувалася подібної думки й наводила як приклад чихуахуа, завжди сповненого вдячності й існуючого в теперішньому часі: мовляв, песик приймає все, що відбувається, не переймаючись імовірними бідами в майбутньому, хоча в його долі кинутого собаки їх траплялося чимало. «Занадто глибока мудрість дзен для такої маленької тваринки», — відповів Річард, коли Лусія перелічила йому собачі чесноти. Чоловік однак визнавав свою схильність до песимістичного мислення, як це називав Орасіо. Ще семирічним хлопчиком Річард боявся, що сонце згасне й усі форми життя на планеті зникнуть. Підбадьорливим було те, що досі цього не сталося. Орасіо ж не турбувало навіть глобальне потепління, коли полюси розтануть, континенти опиняться під водою, а його правнуки вже помруть від старості або в них з’являться риб’ячі зябра. Річард подумав, що Орасіо й Лусія з їхнім безглуздим оптимізмом і незбагненною життєрадісністю чудово б порозумілися. Його ж більше влаштовував поміркований песимізм.

З Орасіо він зважував кожен грам, бо доводилося його нести, і рахував кожну калорію, щоб харчів вистачило до повернення. Орасіо, природжений жартівник, сміявся з маніакальних приготувань Річарда, однак досвід підтверджував їхню доречність. Якось приятелі забули прихопити сірники і після холодної й голодної ночі мусили повернутися. Обоє впевнилися, що багаття, розпалене тертям двох паличок — це лише вигадка бойскаутів.

Так само ретельно, як планував мандрівки з приятелем, Річард підготувався й до короткочасної поїздки на озеро. Склав вичерпний список усього, що їм могло терміново знадобитися — від їжі до спальних мішків і запасних батарейок для ліхтариків.

— Бракує хіба що портативного туалету, Річарде. Ми ж не на війну збираємося, скрізь є ресторани й готелі, — завважила Лусія.

— Нам не варто з’являтися в громадських місцях.

— Чому?

— Люди й автівки не зникають просто так, Лусіє. Ймовірно, поліція розслідуватиме цю справу. Якщо залишимо сліди, нас можуть виявити.

— Ніхто ні на кого не звертає уваги, Річарде. До того ж ми схожі на літню пару у відпустці.

— Серед снігу? У двох машинах? З плаксивою дівчиною та вбраним, наче Шерлок Голмс, собакою? І з твоїм яскраво пофарбованим волоссям? Звісно, ми привертаємо увагу, жінко.

Він розмістив об’ємисту поклажу в багажнику «Субару», залишив достатньо корму котам. Перш ніж дати команду рушати, зателефонував до клініки й з’ясував, що, хоча стан Трейс стабільний, котові ще кілька днів доведеться побути під наглядом лікарів; потім зателефонував сусідці: попередив, що їде на пару днів, і попросив доглянути інших тваринок. Тоді ще раз пересвідчився, що дріт надійно втримував багажник «Лексуса», й відшкрябав з віконець обох автівок лід. Річард здогадувався, що водійські документи лежать у бардачку «Лексуса», але вирішив упевнитися в цьому. Там знайшов те, що шукав, а ще старий пульт і позолочений брелок з одним-єдиним ключем.

— Пульт, мабуть, відчиняє гараж Леруа?

— Так, — підтвердила Евелін.

— А ключ, певно, від дому?

— Ні, не від дому.

— А від чого? Ти бачила його раніше?

— Пані Леруа показала його мені.

— Коли?

— Учора. Пані провела п’ятницю в ліжку — була дуже пригнічена й сказала, що їй болить усе тіло; іноді буває, що вона не в змозі підвестися. Та й куди б їй виїздити в таку бурю? Але вчора пані почувалася краще й надумала їхати. Перед тим показала мені цей брелок. Сказала, що знайшла його в кишені піджака пана Леруа. Вона сильно нервувала. Либонь, через те, що сталося з Френкі в четвер. Наказала мені щодві години міряти йому цукор.

— Ну, і?…

— Буря в четвер налякала Френкі, але вчора з ним усе було гаразд. Рівень цукру залишався стабільний. У машині є ще й пістолет.

— Пістолет? — сполошився Річард.

— Пан Леруа тримає його для самооборони. Каже, через свою роботу.

— А в чому полягає його робота?

— Не знаю. Пані якось прохопилася, що чоловік ніколи не зважиться на розлучення, бо вона багато чого знає про його роботу.

— Судячи з усього, ідеальне подружжя. Сподіваюся, зброя зареєстрована. Але тут немає ніякого пістолета, Евелін. Що ж, тим краще, одним клопотом менше, — підсумував Річард, коли вдруге обнишпорив бардачок.

— Мабуть, цей Френк Леруа обережний бандит, — пробурмотіла Лусія.

— Нам краще рушати якнайшвидше, Лусіє. Поїдемо ланцюжком. Намагайся не губити мене з очей, але відстань має бути достатньою,